Здійснена мрія : Київщина футбольна

Здійснена мрія

15.04.2016 Київщина футбольна

Дмитро Борисович ГОРОДЕЦЬКИЙ (15.04.1936, Київ – 2006, Київ). Перший тренер – В.М.Балакін. Команди: «Іскра» (Київ), ФШМ (Київ), «Спартак» (Станіслав), «Колгоспник» (Полтава), «Колгоспник» (Черкаси). Чемпіон Європи серед сільських спортсменів соціалістичних країн. Арбітр національної (республіканської) категорії. Працював асистентом арбітра на матчах вищої союзної ліги.

Здійснена мрія Він ніколи не грав серед еліти, але був загальним улюбленцем у провінційних містах. Футболіста Городецького шанували за цілковиту самовіддачу на майданчику, прикрашену ігровою кмітливістю та блискавичним ривком, який виокремлював його з-поміж загальної маси радянських професіоналів із офіційним статусом аматорів. Спортивна доля не позбавила його ні нагород, ні визнання, хоча в першостях СРСР команди, до складу котрих входив випускник славнозвісної Київської футбольної школи молоді, ніколи не ставали призерами.

Зате 23-річного правого форварда черкаського «Колгоспника» включила до збірної України республіканська рада тренерів. Єдиного, до речі, представника класу «Б», який склав гідне товариство зіркам київського «Динамо» – Віктору Каневському, Андрію Бібі, Валерію Лобановському, Олегу Базилевичу, Володимиру Щеголькову та іншим – у винятковому реєстрі найкращих, сформованому виключно фахівцями. І на популярному в ті часи спартакіадному турнірі сільських футболістів соціалістичних країн, який проходив у Болгарії, саме Городецький став найвлучнішим снайпером у чемпіонській дружині – він забивав щоматчу, зокрема і в останньому, коли радянській збірній, укомплектованій переважно черкащанами, протистояли господарі.

А втім, киянина, якому випало тішити яскравою грою в основному провінційних симпатиків футболу, завжди поважали насамперед ті, хто працював з ним у ролі наставника: Володимир Миколайович Балакін – у столичних «Іскрі» та ФШМ, Олександр Іванович Щанов – у Станіславі, Петро Іванович Безносенко – в Полтаві, Абрам Давидович Лерман – У Черкасах, і це насправді найвища атестація його як футболіста…

Однак виняткову роль в українському футболі Дмитро Борисович Городецький відіграв уже після завершення активної кар’єри. Либонь, саме ця небайдужа та по-справжньому ініціативна людина долею була покликана бути правдивим першопрохідцем: він ніколи не ховався за чужими спинами, і ця риса його характеру виявилася визначальною. Городецький став ініціатором створення найперших спеціалізованих футбольних класів у системі профтехосвіти України в сімдесяті роки. Найкращі його вихованці – Подпалий, Ралюченко, Білошапка, брати Скали – з часом увійшли до гурту вищолігових радянських майстрів шкіряного м’яча. Пізніше, як однодумець і один з найближчих помічників Миколи Миколайовича Кирсанова, він організовував перший в Радянському Союзі обласний госпрозрахунковий футбольний клуб на Київщині і багато років був членом виконкому та головою Дисциплінарного комітету КОФФ. А в середині дев’яностих років минулого століття, тісно співпрацюючи з Євгеном Пилиповичем Лемешком, став піонером і справжнім рушієм ветеранського руху в українському футболі…

Ветеранський футбол – особлива сторінка біографії Дмитра Городецького. Завдяки його дивовижній працездатності сформувалася, починаючи із середини 1990-х, чітка турнірна система з чемпіонатом і кубковими розіграшами в епіцентрі національних подій, які охоплювали по кілька десятків команд майже з усіх регіонів країни щороку. Свято народної гри, основною складовою якого була своєрідна мандрівка до минулої молодості не лише для футболістів, а й для багаточисельних уболівальників, відбувалося в кожному місті чи містечку, де проходила гра, і подекуди ця святкова атмосфера сприяла відновленню напівзабутих традицій або навіть відродженню занехаяного в регіоні футболу. Найкращі вітчизняні гравці – ветерани, згуртовані Городецьким у національній команді, брали участь в міжнародних турнірах за рубежем, і саме там, у Франції та в Німеччині на зламі двох століть, нарешті здійснилася його дитяча мрія – він став чемпіоном світу! Нехай серед ветеранів. Нехай в статусі керівника делегації. Але став…

І все-таки найголовніше в яскравому дійстві, організованому Дмитром Городецьким, не призи, медалі та зарубіжні мандри вибраних, а реальна турбота про людину. Сотні колишніх кумирів, відсунутих на узбіччя життя невблаганним часом, знову повернулися до улюбленої гри, отримали робочі місця, аж ніяк не зайву доплату до мізерної пенсії, опинилися в епіцентрі загальної уваги. Уже за одне це Городецький заслужив щиру вдячність. Але він не задовольнився тільки організацією турнірного циклу. Це з його ініціативи було створено Асоціацію ветеранів українського футболу. І це насамперед він постійно клопотався про надання матеріальної допомоги тим, кому були конче потрібними гроші для лікування чи просто для виживання в особливо скрутні часи.

За півроку до смерті, ледь тримаючись на ослаблених ногах, Городецький самотужки провів фінал ветеранського кубка країни. А навесні 2006-го, пересилюючи смертельний біль, намагався зібрати учасників майбутнього сезону, наполегливо телефонуючи то до Одеси, то до Львова, то на Донбас… Він жив народною грою і відійшов за межу, до останнього подиху піклуючись про людей футболу.

(З ІСТОРИЧНОГО ЦИКЛУ «ПЕРША СОТНЯ КИЇВЩИНИ ФУТБОЛЬНОЇ»)