Ювілей британського українця : Київщина футбольна

Ювілей британського українця

08.05.2024 Київщина футбольна

Сьогодні своє п’ятдесятиріччя святкує Філ Хауден, великий друг Київщини футбольної.

Філіп Хауден, англієць з Йорка, що мешкає в українській столиці ще з минулого сторіччя, став особливим і безкорисливим істориком нашого футболу — його фоторепортажі з матчів різного рангу популяризують обласний чемпіонат і сприяють розвитку народної гри. Київщина футбольна сердечно вітає та здоровить іменинника, щиро бажаючи Філу життєвих гараздів. А його відверті відповіді на «11 запитань ювілярові», сподіваємося, відкриють нам усім Особистість, залюблену в Україну та український футбол, повною мірою.

— Філ Хауден і футбол. Як і коли, за яких обставин започаткована ця історія?

— Я вперше пристрастився до футболу, коли дивився фінал Кубка європейських чемпіонів у 1982 році — «Астон Вілла» обіграла мюнхенську «Баварію» з рахунком 1:0 у Роттердамі. Це була неймовірна гра, яку англійська команда виграла як аутсайдер. Це справило на мене сильне враження, і я полюбив гру з тих пір.

— Чи грали у футбол юнаком? Яка позиція, який рівень змагань? Що запам’яталося понад усе?

— Я ніколи не був блискучим футболістом, але в школі грав на позиції нападника. Я забив кілька голів, але, на жаль, основним видом спорту в моїй школі було регбі, тому можливості були обмежені.

— Ледь не кожний, хто більшою чи меншою мірою присвятив себе футболу, мав або має й досі кумирів. А ви? Кого з футболістів або менеджерів футболу виокремлюєте і чому?

— Це складне питання, але коли я був дитиною, я любив спостерігати за такими гравцями, як Дієго Марадона та Зіко. Вони просто грали у футбол на іншому рівні, ніж усі інші. Що стосується менеджерів, то Боб Пейслі з «Ліверпуля» був найлегендарнішим менеджером Англії в моєму дитинстві, а потім сер Алекс Фергюсон, якого мені пощастило одного разу зустріти. Звичайно, моїм найбільшим футбольним героєм є Андрій Шевченко, тому що, коли я вперше приїхав в Україну, він був молодим гравцем, і мені пощастило стежити за його досягненнями рік за роком, часто виходячи на стадіон, щоб подивитися на нього. Я бачив багато його найкращих футбольних моментів за «Динамо» та збірну України.

— Коли спостерігаєте за матчем, то на кому фокусуєте увагу — голкіпер або польові гравці, тренери, арбітри? Кого з них сприймаєте як основну фігуру? Чи вас приваблює передусім груповий маневр?

— Як більшість англійських футбольних уболівальників, я люблю дивитися швидкий, контратакуючий футбол. Я намагаюся спостерігати за кожним аспектом гри. Що стосується арбітрів, то найкращі судді – це ті, яких ви навіть не помічаєте під час матчу. Мені завжди подобалися бомбардири та гравці, які домінують у півзахисті та можуть контролювати гру.

— Якою є ваша родина? Чи живі ваші батьки? Чи знаєте історію та життєпис свого роду?

— На жаль, мої батьки померли. У мене є дружина Тетяна, з якою я одружений 22 роки, і син Матвій, економіст. Моя сімейна історія не має нічого примітного, хоча мій дідусь все життя пропрацював на шоколадній фабриці в моєму рідному місті Йорку. Якщо ви коли-небудь їли KitKat, то ви є частиною моєї сімейної історії!

— Як опинилися в Україні, відколи ви тут і чому?

— Я приїхав в Україну в 1997 році, щоб викладати англійську мову, і, хоча я не жив тут весь час з тих пір, я розвинув особливі стосунки з Києвом та Україною і або відвідував, або жив тут відтоді. Я відвідав більшість куточків України, але ще не був у Криму — сподіваюся побувати там після нашої перемоги.

— Ви майже щоденно, вихідні — однозначно завжди, на футболі? Що це — хобі, активний відпочинок, чи навіть любов? Як до цього ставиться родина?

— Я ходжу на футбол кожні вихідні, коли можу. Я люблю футбол і можу дивитися будь-який рівень, будь то Прем’єр-ліга чи аматорські ліги. Моя сім’я розуміє цю пристрасть, оскільки вона була у мене все життя, і це невід’ємна частина того, ким я є. Вони також розуміють, наскільки важливо підтримувати Україну, і, сподіваюся, перебуваючи тут, в Україні, і дивлячись людям в очі, а не сидячи вдома в Англії, люди відчувають цю підтримку.
— Чи пам’ятаєте перший український матч, на якому побували? Як змінювався і змінився український футбол на ваших очах?
— Перший український матч, який я відвідав, був у 1997 році, коли я побував на матчі «Динамо» Київ – «Барселона» в Лізі чемпіонів на НСК «Олімпійський». Я ніколи в житті не бачив 100-тисячного натовпу вболівальників, і коли Сергій Ребров забив перший гол у перемозі 3:0, натовп зійшов з розуму. З того моменту я зрозумів, що прийняв правильне рішення приїхати жити в Україну. Як змінився український футбол? Масово. Я вболіваю за київський ЦСКА, мені доводилося йти на стадіон за тиждень до наступного матчу, щоб дізнатися час початку! Зараз так багато інформації, що вона зовсім інша. Це набагато, набагато простіше.

— Чи є команди, гравці, тренери, діячі в українському футболі, за котрими особливо уважно спостерігаєте?

— Я намагаюся стежити за всіма рівнями українського футболу, але особливо люблю аматорський футбол. Я вважаю це дуже цікавим і дуже чесним. Жодного пірнання чи читерства, а також жодного VAR! Прем’єр-ліга Київської області, наприклад, наповнена справді цікавими клубами, справжніми футбольними людьми. Що стосується гравців, то я думаю, що є три гравці, якими я особливо захоплююся – Дмитро Васильєв, Сергій Шевчук і Євгеній Миколаюк. Ці гравці видатні і, здається, завжди грають на високому рівні в кожному матчі. Четвірка кращих команд обласних змагань дійсно сильна.

— Найпам’ятніший матч, або футбольна подія, свідком якої ви були в Україні?

— Найбільш пам’ятним матчем, який я коли-небудь відвідував в Україні, була перемога над Росією з рахунком 3-2 у 1998 році. Атмосфера була неймовірною, і це була велика перемога для України. Важливою була також перемога над Португалією з рахунком 2:1. У вітчизняному футболі фінал Кубка України 2001 року між «Динамо» та «Шахтарем» був чимось справді особливим: «Шахтар» переміг з рахунком 3:2 після додаткового часу перед 81 000 глядачів.

— Не футболом єдиним, либонь, живе Філ Хауден. Які ваші вподобання поза футболом?

— Я вчитель англійської мови, тому це займає більшу частину мого життя поза футболом. Це те, чим я також захоплююся – освіта. Допомога як дорослим, так і дітям дуже приємна, і, особливо в ці важкі часи в Україні, коли людям потрібно відчути надію на краще майбутнє, це робота, якою я пишаюся.