Юрій Шелепницький. Людина в історії : Київщина футбольна

Юрій Шелепницький. Людина в історії

18.01.2025 Київщина футбольна

Ювілей найпершого капітана національної команди України – сердечні вітання та щирі здоровлення ювілярові.

Сьогодні знаному майстрові народної гри виповнюється шістдесят років. Юрій Шелепницький народився на Буковині, провів у професійному футболі понад два десятки сезонів, став першим капітаном основної вітчизняної дружини й першим переможцем національного кубкового турніру, підкорив подіум закордонного чемпіонату, зігравши в Туреччині більш як півтори сотні календарних матчів, починав і закінчував активну кар’єру в рідній чернівецькій команді – і зостався в улюбленій справі, навіть остаточно повісивши бутси на цвях.

ШЕФ-КУХАР НА ФУТБОЛЬНИЙ ЛАД

— Знаю, що ви вже не перший рік працюєте в дитячому футболі. Подобається, Юрію Григоровичу?

— Це футбол, а футбол є моїм життям. Звісно, ця частина футбольної зайнятості вельми специфічна, особливо – в Україні. Своя кухня, так би мовити. Уже шістнадцятий рік я працюю з дітлахами в рідній «Буковині», нині це комунальний заклад. Усього трапляється, однак цікаво й досі – бажання займатися футбольною справою не пропало з плином часу.

— Але раніше ви мали практику і на професійній ниві, і в аматорах, до того ж – не без успіху. Мова про ту ж таки «Буковину» та сільський «Маяк», свого часу – насправді помітний в обласному футболі. Не кортить спробувати знову?

— Чому б і ні, досвіду та знань не бракує, та й сили ще маю. Час, однак, спливає невблаганно. Якби надійшло серйозне запрошення, до справи став би залюбки. Розумію, що для нинішньої тренерки дуже важливо мати свою команду фахівців, довіра один до одного має бути цілковитою. На жаль, роки летять, як норовисті коні, а з ними відходять і люди з мого покоління…

— Доводилося чути, що саме ви керуєте й усім дитячо-юнацьким футболом Буковини. А це вже не лише тренерський, а й організаторський досвід. Бути функціонером особливо складно?

— Насправді то тісно пов’язані речі, одна кухня. Тренер, образно кажучи, кухар ,а президент обласної Дитячо-юнацької ліги – шеф-кухар. У клубі я працюю тренером-викладачем і виконую функції вихователя, наставника дітлахів, а в Лізі передусім опікуюсь організацією змагань.

— А бажання спробувати сили на посаді функціонера, приміром, аматорського футболу не виникало?

— Не на часі про це думати – війна. Нового виклику я не боюся, але на Буковині кожний намагається максимального зосередитися на своїх обов’язках. Так ефективніше для загальної справи.

ВИБІР НА ВІКИ

— 29 квітня 1992 року. Ця дата супроводжуватиме Юрія Шелепницького все життя. Вона для вас – як своєрідна візитівка. Погодитеся?

— Звичайно.

— Чому саме Шелепницький став капітаном синьо-жовтих у тому матчі? Для мене, як очевидця подій, жодного сумніву немає. Однак інформація, що час од часу поширюється чисельними публікаціями, принаймні дивує. Виявляється, пов’язку міг отримати й хтось інший?

— Так, адже спочатку тренери запропонували бути капітаном команди моєму тезку Никифорову. Лише коли він відмовився, звернулися й до мене. Не дивно, бо «Чорноморець» був особливо вагомо представлений гравцями, а наш тренер, Віктор Прокопенко, очолював групу ситуативних наставників збірної.

— Але чому саме Никифоров? Хлопцеві 21 рік, у змаганнях професіоналів – хіба що два повноцінні сезони…

— Бо Никифоров був капітаном «Чорноморця».

— Не зовсім так. Принаймні навесні 1992 року – зовсім не так. Капітаном одеситів у першому чемпіонаті нашої країни був голкіпер Віктор Гришко, а за його відсутності команду на поле виводили Юрій Шелепницький та Сергій Третяк, причому переважну більшість матчів «Чорноморець» відіграв з Шелепницьким у ролі капітана. Це засвідчують офіційні протоколи. Можливо, пропонуючи почесну місію саме Никифорову, тренер намагався своєрідно заохотити молодого футболіста й відволікти його увагу від спокусливих пропозицій?

— …Принаймні не виключаю й такого варіанту. Віктор Євгенович був неабияким психологом і дуже далекоглядною людиною.

— Здається, саме ви могли стати і першим автором голу синьо-жовтих?

— Десь наприкінці першої п’ятнадцятихвилинки матчу в Ужгороді мій удар прийшовся в стійку. Шкодую не про те, що не став найпершим стрільцем, Бог з нею, з тією славою. Шкодую, бо розвиток подій у прем’єрному поєдинку міг стати відтак іншим. І результат – також.

УЛЬТИМАТУМ ФЕДЕРАЦІЇ

— Яким той історичний матч уявляється вам зараз?

— М’яко кажучи, дивним. Така собі скороспілка. Кажучи так, я просто констатую факт, не намагаючись когось образити. Тогочасні реалії – і не більше. Безгрошів’я й відсутність організаційного досвіду. 26-го ми відіграли важливий чемпіонатний поєдинок з «Шахтарем» і наступного дня вибралися до Києва, щоб уже 29 квітня взяти участь в історичній прем’єрі на Закарпатті.

— Хто повідомив вам про виклик до національної команди?

— Хтось з керівників одеського клубу, не Прокопенко. Нам сказали, що «Чорноморець» буде базовою командою, а Віктор Євгенович – головним тренером. Уже пізніше Прокопенко розмовляв окремо з кожним гравцем. Так, як умів хіба що він, – образно, з особливим гумором, яскравими заохочуваннями. Мотиватором Євгенович був рідкісним.

— Як Прокопенко мотивував особисто вас?

— Таких випадків було чимало, зараз дослівно й не перекажу. Хіба що пригадую розмову незадовго до самого матчу. Може, я десь трохи засумнівався, чи просто йому так здалось, але тренер висловився категорично. Мовляв, кому й грати, якщо не тобі – ти ж найкращий опорник у країні:) Пригадую, а самому й досі не по собі: що не кажіть, але тоді ще Яковенко з Михайличенком грали…

— Навколоматчевий антураж виявився скромним?

— Ажіотаж відчувався, ще й неабиякий! Та тільки в удолівальницькому середовищі. Сама підготовка велася похапцем. База в Кончі-Заспі, там відбулися швидкоплинні тренувальні заняття, там організували харчування й нічліг. А вже потім – готель «Спорт», авіапереліт з Жулян до Закарпаття. Після матчу в Ужгороді також обійшлося без особливих святкувань – сезон уже вийшов на фінішну пряму, кожний день був на вагу медалей, бо Київ, Одеса, Донецьк і Дніпропетровськ, представлені в історичній збірній, мали реальні види на п’єдестал пошани.

— Щось з матеріального залишилося на пам’ять у перших збірників?

— Спортивні костюми – непогані, фірмові, чорного кольору з голубими вставками та жовтими смугами. Нашвидкоруч перелицьовані, з неоковирним написом російською – букви в словах «Федерация футбола Украины» наче сторонились одна одної. Як з’ясувалося, то був костюм італійського «Інтера», з недбало закритою клубною емблемою. А форму нам, ігрову, так і не віддали, жодні прохання не допомогли. Це прикро й досі. Та найбільше болить, що той ужгородський матч став для мене водночас першим і останнім. І не тому, що тренери не потребували моєї участі, ні – Федерація викреслила з усіх можливих списків раз і назавжди. Так і сказали в червні 1992 року: або даєш згоду на поїздку до Штатів, або твоєї ноги в збірній не буде ніколи. Товариський матч з американцями зорганізувала наша заокеанська діаспора, а я саме закінчував перехід до турецького «Транзонспору». Зараз у подібних ситуаціях компромісу віднайти неважко. Тоді, на жаль, спрацювала совкова філософія «або-або».

ТРИ ГОРІШКИ ВІД «ДИНАМО»

— Однак і федерація відступила би, якби ви стали динамівцем. А можливість така була, хіба не так?

— Що тут сказати… Не судилося мені потрапити в «Динамо», судячи з усього, просто фатум якийсь. Адже не раз, а принаймні тричі був особливо близьким до суперклубу!

— Аж тричі?!

— Щонайменше тричі. Першого разу, коли закінчував спортінтернат, – мене брали до дублюючого складу. Важка травма змінила плани кардинально, навіть на випускних нога була загіпсована. Повернувся до рідного села, три місяці відновлювався, міг залишитися поза грою назавжди – таких історій можуть переповісти сотні нереалізованих талантів.

— Але ви повернулися, заграли в «Буковині»…

— Заграв, і різноманітні селекціонери дороги до нашого краю вивчили досконало. Приміром, відомий у минулому голкіпер Володимир Пільгуй, як посланець московського «Динамо», навіть гостював у моїх Лужанах, усіляко вмовляючи маму в нашій хаті вплинути на сина:) А коли Валерій Лобановський узявся формувати нову динамівську дружину, запросив і мене. Не скажу, що злякався, ні – просто реально спрогнозував можливий розвиток подій. Півзахист «Динамо» – Заваров, Яремчук, Рац, Яковенко, усі в ореолі слави й повні сил, а на підході ще й честолюбні дублери з Михайличенком на чолі. Що там робитиме Шелепницький?! Бо про зірок «Динамо» тепер кожний уболівальник розкаже в подробицях, а про тих, хто разом із ними починав шлях нагору, так і зоставшись біля підніжжя вершини, хіба що справжні літописці згадають:) Образно кажучи, вибрав не журавля в осяйному небі – синицю в руках. І що тепер навздогін долі говорити – склалося так, як склалося.

— Здогадуюся, то було не останнє запрошення?

— Пізніше, уже за часів Незалежності, пропозиція надійшла від Йожефа Сабо. Я грав у Туреччині, тамтешній чемпіонат істотно переважав український, професійний досвід був безцінним і насправді важливим. Сабо запевняв, що повернуся й до збірної, – не сумніваюся, що й там став би в нагоді. Футбольний вік, на жаль, короткий, мої роки вже стрімко летіли до тридцятирічної позначки – кардинально змінити долю знову не наважився. Допускаю, що втратив багато – матеріально передусім, а ще – славу, можливості. Шкодувати не буду – я прожив повною мірою своє футбольне життя, по вінця виповнене подіями різного складу. Динамівські горішки, однак, я так і не розщепив…

З РОДИНИ РЕПРЕСОВАНИХ

— Сім’я, односельці тішилися з успіхів земляка, пишалися вами?

— Звісно. На жаль, тато, Григорій Корнійович, помер сорокарічним і того щастя на землі не відчув. Сподіваюся, що з Небес він стежить за нами, радіє за мене. Тим паче, що й сам грав – на місцевому рівні, але футбол йому також був близьким. А мама, Єлизавета Василівна, й досі мешкає в Лужанах, дай їй, Боже, здоров’я. Вона й відпустила мене до спортивного інтернату в Києві – я сам вирішив їхати туди, коли помер тато. Свідомо вирішив, як ніби данину його пам’яті віддав.

— Як малий Юрко долучився до народної гри?

— Як більшість українських хлопчаків у ті часи – за місцем проживання. Лужани мали відділення районної ДЮСШ, із сусідніх Мамаївців приїжджав тренер, Іларій Миколайович Подільчук, він і давав мені найперші футбольні уроки. Грали до темряви, не пропускаючи жодного матчу дорослих – так і вдосконалювалися.

— Либонь, не лише футбол був у центрі залюбленості сільських хлопчаків, адже так?

— То й була головна перевага тогочасної малечі над нинішніми ровесниками. Ми були фізкультурно активними, зростали дужими та загартованими. Лижі й ковзани взимку, теніс і спортивні ігри, легка атлетика влітку. Той гарт неабияк став у нагоді пізніше. За мною потягнувся й молодший брат, Тарас, нині, на превеликий жаль, уже покійний. Мав обдарування неабияке, швидкість й удар, класний лівий хавбек. Шкода, що не склалося з професійним футболом, але Кубок України серед аматорів він таки виграв з лужанською командою.

— Ви корінний буковинець, з тих же кіцманських країв? Либонь, родина була заможною?

— Знаєте, цим запитанням ви розтривожили мою душу:) Так, наш рід – з Буковини, правда, не з Лужан, і доля його дуже гірка. Моя бабуся мала десятеро сестер і братів, усі важко, однак з любов’ю трудилися на своїй землі – трудилися самі й давали працювати всім, хто потребував цього. Так, рід був заможним, з великими й доглянутими полями. Однак 1940 року прийшла русня, й усе змінилося. Мою рідню назвали куркулями й вислали на Херсонщину. Батьки повернулися на Буковину, коли настали трохи легші часи, але й тоді нам не дозволили поселитися в Заставнівському районі – так рід Шелепницьких опинився в Лужанах, за 25-30 кілометрів од історичної малої батьківщини. Ми всі переболіли тим горем, як і більшість українських родин, що були покалічені руснею. Страшна дійсність, історію нашу й справді неможливо пізнавати без брому, як писав Володимир Винниченко.

СИМВОЛІЧНА ЗБІРНА ВІД КАПІТАНА

— Юрію Григоровичу, готовий перший капітан національної команди сформувати свій варіант символічної збірної України? Хто-хто, а він має моральне право на це передусім.

— … Знову розбентежили мою душу спогадами:) Що ж, давайте спробуємо. Нехай люди не сприймають мій вибір категорично – він мій, особистий, отже й неоднозначний – без образ, будь ласка. Тактична схема 1-4-4-2, класична й особливо близька колись футболістові Шелепницькому. Кількість ігор і досягнення – найважливіші критерії для визначення найкращого в амплуа.

— Почнімо з воротарів?

— Звичайно, й одразу складний вибір, як на мене. Двоє беззаперечних фаворитів – Шовковський та П’ятов, активні впродовж багатьох років і реально перші номери свого часу. Обираю П’ятова, бо надто вже відчутною виявилася помилка Шовковського в історичному матчі зі словенцями. Донецький голкіпер також помилявся, безгрішних людей футбол узагалі не знає, однак його ляпи такими помітними не були.

— Крайні захисники – тут буде легше?

— На половину. Без жодного сумніву ставлю праворуч Лужного. Правдива легенда нашого футболу! Умілий, працездатний, самовідданий – образно кажучи, найкращий Брігель з усіх Брігелів :) Його флангові рейди, здається, не під силу звичайній людині, але ми їх і досі пам’ятаємо, вони були й радували нас. З протилежним флангом – складніше. Важко вибрати когось одного з п’яти-шести кандидатів, однак у підсумку зупиняюся на варіанті зі Скрипником. Активний, швидкісний, вишколений як і Шевчук або Несмачний, але в ігрових аспектах – кмітливіший, скажу так – тонкіший.

— А що скажете про центр оборони?

— Широкий вибір, немало варіантів. Я дуже люблю футболістів розумних, які думають на полі, намагаються читати гру. Тому Ващук – однозначно для мене. Рідкісний довгий пас, якісні перехвати м’яча, чіткий вибір позиції. До пари йому й молодий Забарний. Хлопцеві трохи більше двадцяти ,але вже кілька десятків виступів у головній команді, ігрова зрілість на рівні АПЛ. Менталітет у Забарного – сучасний, він особливо серйозно ставиться до футболу. Симпатизую Іллі і вірю в його майбутнє.

— Опорна зона, особлива для вас, Юрію Григоровичу, позиція…

— Обираю двох напівоборонців на центральну вісь. Гусін – як своєрідний хвилеріз, одразу над стоперами, і Ротань – трохи попереду, більшою мірою зорієнтований на атаку. В обох очевидні переваги над історичними конкурентами у вигляді тривалості кар’єри й особливості досягнень у збірній. На жаль, дехто з яскравих виконавців, приміром рідкісного таланту футболісти Рикун і Цимбалар, так і не реалізували себе сповна не тільки в національній команді – у футболі загалом.

— Далі, здогадуюся, вибір має стати легшим?

— Як сказати… Хоча в підсумку саме так, але довелося зважувати немало «за» та «проти». Крайні напівоборонці – Ярмоленко та Коноплянка. Яскраві, результативні, здавалося б – індивідуалісти, але повною мірою підпорядковані командній грі. А напад – Ребров і Шевченко: цифри та факти найпромовистіші в оцінці їхнього внеску до становлення синьо-жовтої дружини. Будь-які слова тут узагалі не потрібні.

— Дякую за вибір, Юрію Григоровичу! Це й справді вічна слава та гордість українського футболу. Так і кортить уявити це неповторно яскраве сузір’я на полі в один час:)

— Уявіть лишень, як і мені хотілося б зіграти саме в такій команді:) (ВалВал)