Олександр Щанов, футболіст і людина

Фінішує Меморіал Щанова. Дізнатися більше про цього непересічного Майстра можна з прижиттєвого інтерв’ю з ним, опублікованого кільканадцять років тому.

“ІВАНОВО — МІСТО ФУТБОЛЬНЕ”

— Пане Олександре, мова ваша російсь­ка — не київського походження. Надто со­ковита й чиста для русанівського суржика…

— А що тут дивуватися — росіянин я, івановський.

— З того Іваново, що зветься “містом на­речених”?

— І славних революційних традицій, як казали колись. Я, щоправда, волію висловлю­ватися прозою, тож обмежуся згадкою про те, що Іваново — місто футбольне. Без будь-яко­го перебільшення.

— Отож і ви, либонь, мали відношення до грізного — років отак двадцять п‘ять — тридцять тому — “Текстильника”?

— То мій перший клуб, у ньому й азам футболу навчався, й змагального пороху по­нюхав. Щоправда, він до війни іншу назву мав — “Основа”. Я зростав поряд з фабрич­ним стадіоном, отже, й вибору особливого не мав. Це вже відповідь на запитання, чому став футболістом. Текстильна фабрика утримува­ла дитячу спортивну школу, там чимало вправних майстрів зросло. Разом зі мною, приміром, брав уроки гри відомий у майбут­ньому футболіст московського ЦДКА та “Тор­педо” Анатолій Сочнєв. Осторонь івановсь- ких спортивних інтересів я бути просто не міг.

— Але коли ж ви встигли пограти за “Тек­стильник”? Адже народилися 1924 року, а відразу по війні, судячи з довідників, опи­нилися в київському “Динамо”.

— Я футбол довоєнний крилом зачепив — шістнадцятилітнім у команді майстрів дебю­тував. А Велика Вітчизняна ледь хвилею не змила взагалі — часи навернули жорстокі. Найкращі роки та здоров’я поклав на фронті, проте любові до гри не розгубив. Отака моя історія — як і всіх, чия юність на фатальні сорокові припала.

“ПЕРШІ УРОКИ НА ПОЛІ ДАВАВ ЯКУШИН”

— Схоже, навчалися футболові добре, якщо хлопчаком у “Основу” потрапили До речі, хто вас запросив у команду?

— Андрій Жорданія, батько відомих опіс­ля грузинських майстрів. Івановський фут­бол йому має неабияк завдячувати. Був яск­равим гравцем і тренером умілим. А популярністю користувався фантастичною. Надто – після гучної перемогли «Основи» в історичному міжнародному матчі. Мої земляки буквально розгромили збірну Туреччини з рахунком 7:3, і внесок Андрія Жорданія в той успіх був особливо вагомим.

— Що найбільше запам’яталося з довоєнного футболу?

– Календарних матчів у класі «Б» провів усього кілька й нічим особливим вони не запам’яталися.  Хіба що надмірним хвилюванням — і досі в снах оте відчуття прем’єри приходить. А перші справжні уроки на полі давав мені славнозвісний Михайло Якушин.

— Уже після війни?

— Ні, під час війни. Я був мобілізований і зареєстрований на навчальному пункті. А Жорданія домовився з московським “Дина­мо” товариський матч зіграти. І доручив мені наглядати за Якушиним. “Дивись, — каже, — за Михеєм, бо він ох який хитрющий”. Я й “приклеївся” до москвича. У паузі ігровій Яку­шин запитує: “Ти чого за мною ходиш повсю­ди?” А я мовчу й очей з нього не зводжу. Динамівець почав “приколюватися”: то сяде бут­си шнурувать, то за лінію поля ступить. А я, вісімнадцятирічний, здоровий, але без досвіду юнак — ні на крок од нього. Тоді він при по­дачі кутового присів у нашому штрафному майданчику, а мені ж крізь гущу гравців нічо­го не видно. Занервував, кинувся гарячково шукати, мов собака, що слід загубив, а Михей на весь голос: “Ку-ку!” Сміху було…

— Так і не втримали Якушина?

— Де там! У боротьбі за верховий м‘яч як вгатив мені ліктем поміж ребра, ще й додав: мовляв, щоб я тебе, пацан, поблизу не бачив, набрид уже… Жорданія поспішив переста­новки зробити — інакше бути біді. Не міг же футбольний метр знати, що й “зелений” хлоп­чисько в грі може бути вельми затятим.

“МІСТОК МІЖ ІВАНОВО Й КИЄВОМ ЗВЕЛИ ЩЕ В ТРИДЦЯТІ”

— Війну згадуєте часто?

— Не люблю й не хочу згадувати, але снам не накажеш. Я воював автоматником, знаю ціну життю й смерті не з чужих оповідей. Під Харковом був поранений…

— А як у Київ потрапили?

— Спочатку — в Львів. Дослужував там, а вже 1946-го, за протекцією київських футболістів Петра Лайка та Миколи Заворотнього, з якими колись грав у одній команді, перевели мене в Київ.

— Ви грали з ними в одній команді? У якій же?

—     А в мене їх тільки двоє й було — “Осно­ва” та “Динамо”. У “Основі” до війни нема­ло українців грало. Навіть легендарний Макар Михайлович Гончаренко тамтешню публіку коронними фланговими ривками розвеселяв. Може, тому, що в Іваново умови були хороші й команда сильна, чи з якихось інших причин їхали туди хлопці з України, але це факт достовірний.

— Яким же ви застали повоєнне “Дина­мо”?

— Слабким — на початку року. Коман­ду тільки почали заново формувати, квалі­фікованих гравців бракувало, мікроклімат у колективі був особливо важкий. Полови­на — ветерани в солідному для футболу віці, решта — безвусі юнці чи маловправні для такого рівня виконавці. Мене спочатку за­рахували в шосту райраду “Динамо”, а до “Основи” потрапив пізніше, коли вже до не­втішного фінішу все наближалося. Посіли ми в підсумку останнє місце й мусили в ниж­чу лігу перейти, та врятувала чергова реор­ганізація класу “А” — тоді вони по кілька разів на рік відбувалися. Мій дебют припав на гру з ленінградським “Динамо”. Цікаво, що протистояв мені Олег Ошенков — пра­вий півоборонець. Казали, що лівий півсе­редній киян — тобто я — переграв свого візаві. До речі, майбутнього тренера украї­нського клубу.

«ДИНАМО» ОЖИЛО З ПРИХОДОМ БУТУСОВА Й ДЕМЕНТЬЄВА»

— Висновки з провального сезону в Києві зробили?

— Якщо маєте на увазі оргвисновки,  то вони не забарилися. Леоніда Корчебокова заступив Борис Апухтін, а потім і його звільнили. Втім, ситуація, може, так і не поліпшилася, якби в «Динамо» не прийшов уславлений Бутусов. Один з найзаслуженіших російських гравців і тренерів, Михайло Павлович твердою рукою навів порядок у колективі й узявся за реконструкцію складу. Для початку він привіз із Ленінграда Петра Дементьєва, форварда милістю Божою.

− Либонь, у розбалансованій і мало кваліфікованій київській команді Дементьєв почувався “примою”?

— А хто вам сказав, що гравці були низької кваліфікації? Порядку нам бракувало наприкінці 1946-го, а вже наступного року — лишень послухайте! — за Київ виступали Віньковатов,  Лерман, Чаплигін, Севастьянов, Пономарьов, Жилін, трохи пізніше Дашков з’явився.  Ні, виконавської майстерності було достатньо, що й засвідчило турнірне місце на фініші – четверте! Тож “прем’єрства Дементьєву не випадало грати, але допоміг він нам неабияк – це правда.

Порядний, життєрадісний й  приємний чоловік був. У команді тоді любили всілякі розиграші й жарти влаштовувати, не завше, зізнаюся, дружні. Петро Тимофійович ніколи злостивим не був, хоча «приколюватися” вмів не гірше за інших.

А “технар” з нього неперевершений вийшов. Пригадую, грали в Тбілісі. Так оборонець, приставлений до Дементьєва, буквально замучив його. І по ногах бив, і за труси чіплявся. “Завівся” й Пека. В одному з епізодів ривком утік од свого візаві, а той — молодий і гарячий грузин — щодуху помчав за київським ветераном. Біжить і м’яча  не бачить, бо Дементьєв умів «ховати» його завдяки каскадові фінтів. Уловив Петро Тимофійович мить, коли грузинові нічого, крім ніг, не видно, й облишив м’яча. Сам натомість швидкість не збавив, суперник — також. Ото розігнався тбілісець й не помітив, що Дементьєв  уже далеко позаду стоїть, м’ячем жонглює й киває йому пальцем: іди, мовляв, сюди, почнемо все з початку… Так отоді “зірки” грубіянів учили. І трибуни, зазвичай до гостей не прихильні, сприймали подібне з розумінням. Гомеричний сміх уболівальників своїх же! — того грузина — невдаху до совісті таки навернув.

— Чим брав Бутусов-тренер? Усе-таки з останнього місця піднятися на четверте — вагоме досягнення.

— Насамперед, глибоким розумінням гри. Пітерський фахівець — цим усе сказано. Та й лад у колективі вдалося навести. Уточню: навів його тренер… твердою рукою. Сприй­майте ці слова буквально, бо Михайло Пав­лович, не буду приховувати, міг і побити по­рушника дисципліни.

“ОБСТАВИНИ Й НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ КУЛЬТУРИ ПОГУБИЛИ НЕ ОДНУ ФУТБОЛЬНУ ДОЛЮ”

— А футболістів було за що бити?

— На жаль, обставини й низький рівень за­гальної культури погубили не одну футболь­ну долю. Більшість з нас пережили воєнне ли­холіття не в тилу, тож у мирний час хтось зга­яне надолужував, інший просто не міг зупини­тися, а комусь навіть у голову не приходило, що в житті, крім футболу й горілки, існують й цікавіші речі.

— Отже, порушення спортивного режиму, як сором‘язливо писали в офіційних доку­ментах сімдесятих років, мали місце?

— У п’ятдесятих роках цього терміну ще не вигадали. Тоді вживали не алегоричні слова – справжні. І пили, й цигарки  палили футболісти мого покоління. Подекуди саме керівництво заохочувало до цього. Уболівальники зі стажем – їх, щоправда, вже мало залишилося – охоче розповідають про те, як індійські футболісти в першому повоєнному міжнародному матчі в Києві грали босоніж. Але мало хто знає, що після дружнього банкету, який з ініціативи начальства перетворив­ся на грандіозну колективну п’ян­ку, гості позбулися й своїх тради­ційних головних уборів. Опісля тими “чалмами” були “прикра­шені” не тільки вікна ресторану “Динамо”, а й деяких хрещатівських будівель. Ображатися індійці й не думали, бо спортивну дружбу скріпили не однією пляшкою “вогненної” во­дички.

— Розповідають, що “застілля” взагалі були традиційними для футбольних команд майстрів.

— І Київ у цьому, повірте, лідером не був. У московських командах узагалі творилися страшні речі. Зрештою, торпедівець Стрєльцов, який за рівнем таланту мав бути серед найяс­кравіших “зірок” світового футболу, хіба не зав­дяки “зеленому змієві” опинився в тюрмі й погубив себе?… Гадаю, тодішній радянський футбол мав би конкурувати з найкращими збірними Європи та на відміну від них, потер­пав од невміння розпорядитися дарованими батьками й природою здібностями.

Я згадую про ті неприглядні речі свідомо, щоб застерегти молодь. Не погубіть свої здібності, не розміняйте дарунок Долі на сумнівні розваги. Ви зростаєте в інші часи, за іншої культури, у вас стільки можливостей стати гармонійно розвинутими людьми — ско­ристайтеся ними сповна.

“АБИ ВИЖИТИ, МИ ТОРГУВАЛИ ЯБЛУКАМИ Й НАСІННЯМ”

— Може, з тодішніми футболістами злий жарт зіграли великі гроші?

— Нічого подібного. Попервах ми жили так сутужно, що змушені були торгувати на ба­зарі, щоб хоч якось жити. Їхали, приміром, у Москву, то набирали повні валізи соняшнико­вого чи гарбузового насіння, яблук і продава­ли все те на віддалених базарах. Пригадую, поїхали на Тишинку, розташувалися, а вже біля нас оптовиків — море. Здати припасене їм, як зазвичай робили, не забажали: мовляв, до гри часу багато, самі продамо, навіщо грішми розкидатися. А в підсумку вийшло, що довелося за черть ціни поспіхом збувати товар, та ще й умовляти, щоб узяли його в нас…

Усякого траплялося. З Тбілісі вельми виг­ідно було лавровий лист возити, з Манцевого то під Ростовом — рибу: там її — будь-якої! — завжди вистачало. Привеземо до Хар­кова — й маємо солідну виручку. Васильєв якось зробив добрий прикуп, весь дах вагон­ний вкрив рибою, то, бідний, тільки й знав, що раз у раз бігати на сторожу. Звісно, нерідко за вигаданою тривогою.

— Веселі були часи...

— І не кажіть. А скільки спортсменів у 70- 80 роках натерпілося через той дефіцит і без- грошів‘я, виїжджаючи за кордон. І рвачами їх обзивали, й спекулянтами, з комсомолу та партії виключали, почесних звань позбавляли. Така в нас держава була. Нині, коли повсюди все є – аби тільки гроші, котрих катма, чомусь отих “рвачів” узагалі не видно…

— А хто у ваші часи, образно кажучи, виконував роль Щербицького?

— Опікою футболу переймався легендар­ний генерал Строкач. Сильний мужик був, і футбол любив щиро.

— Ветерани згадують, що й на “губу” фут­болістів одправляв Тимофій Амбросійович...

—     Не буду ні стверджувати, ні заперечува­ти цього. За моєї пам‘яті одного разу таке було, проте за чиїм наказом — достовірно не відаю. Грали мляво, лаялись один з одним на полі, партнер, здається, Дашкову передачу зробив неточну, а той за м‘ячем не побіг узагалі. От і посадили його в карцер.

— Керівництво — маю на увазі республі­канське — з командою часто зустрічалося?

— Не дуже. В основному уповноважені згори вказівки нам передавали. Та й політруки в штаті команд були. Що-що, а лекцій і політмасової роботи вистачало. Пригадую зустріч у Раді Міністрів. Ганьбили нас: «Як це так, республіка великий урожай зібрала, а ви людям свято влаштувати не можете, все програєте та програєте». Сорок шостого, повірте, соромно було на тренування ходити, нас уболівальники на глузд піднімали.

«ЯК ОКУНЬ КИЯН ДИВУВАВ»

−А тим часом команда поступово на ноги ставала…

−  Сушков, а потім Окунь звернули увагу на Закарпаття. Тамтешні футболісти по війні були вельми сильними. Нас обіграли, й “Спартак” московський — також. От і забрали в Київ їхніх лідерів — Товта, Лавера, Юста, Комана, Михалину, Годничака… Так поступово “Динамо” висунулося в чільну групу. Уже принаймні не було помітно того величезного розриву в майстерності між провідними мос­ковськими і київським клубами, який існу­вав у 1946-1947 роках.

— Який ігровий стиль демонстрували фут­болісти столиці України?

— Комбінаційний. Базувався він на високій виконавській майстерності гравців. Високо­технічними командами вважалися також тбіліське “Динамо”, ленінградські “Динамо” та “Зеніт”, московське “Торпедо”.

 — І московський “Спартак”?

— Що ви!.. То була команда “костоломів”. Груба, безцеремонна гра — от візитка тодіш­нього “Спартака”. Якось на московському ста­діоні спартаківець Сеглін ударив Комана по нозі так, що трибуни здригнулися й зойкну­ли від болю. А москвич — ні сорому, ні виба­чення, лишень кричить: “Давай, хохол, іді сюда, єщьо получішь!”.

 — А в команді з ким ви особливо товари­шували?

— Та з багатьма. Приємно згадувати ком­панійського й життєрадісного Зазроєва, Вінько- ватова, Товта. З Команом товаришував…

— Хто з тренерів справив на вас особли­ве враження?

— Фахово — Бутусов. Але й Окунь зали­шився в пам‘яті назавжди. М‘який, інтелі­гентний, він учив нас культурі співіснування, красі життя, за великим рахунком. А що вже дивував усіляко!.. Його в кожну поїздку про­воджала дружина. Ми, посміюючись, вигля­даємо у вікно, щоб укотре побачити добре знай­ому, майже кіношну сцену. Михайло Йоси­пович, прощаючись, перецілує кожний паль­чик на руках дружини. Він обожнював її… Проте футбол мав свої закони й прикмети: поява жінки в колективі перед грою — на біду. І от якось Окунь, який завше останній заходив у автобус, угледів у салоні… свою дру­жину. Такого вибуху гніву я доти не бачив навіть у середовищі вуркаганів…

— Але обійшлося?

— Ні, прикмети ніколи не обманюють. По­близу Ірпеня ми ледь не перевернулися, а матч — програли.

“МОЮ КАР’ЄРУ ПЕРЕРВАЛА ЗАДАВНЕНА ТРАВМА”

— Ви провели в “Динамо” май­же вісім років, однак у основно­му складі зіграли тільки двадцять разів. Чому?

— Якщо мене так довго не відпус­кали, то, мабуть, команді був потрібний. Сучасники стверджують, що мав я не­абиякі задатки. Нічого не бракувало, щоб стати класним гравцем, окрім… здоров’я. І знову ж таки, характер і відданість колективним інтересам спри­чинили ті негаразди. 1948 року зазнав я важкої травми коліна. Треба було лікуватися, операцію зробити. Та як за­лишити команду в складний для неї момент? Отак — бинтом туго перетягнув, наколінник зодягнув — і в гру. Досі від того мучуся…

— Отож і вийшло, що найкращі матчі припали на змагання ре­зервістів?

— 1949 року ми виграли золоті же­тони переможців союзного турніру дублерів. Усього вже й не пригадаю, але найважливішу подробицю назву одразу: динамівські резервісти заби­ли найбільше м’ячів. Нас любив гля­дач. А на вирішальному поєдинку з дублем армійців Москви трибуни Цен­трального стадіону були заповнені вщерть. Багато тодішніх дублерів опісля стали «зірками» – Макаров і Коман, приміром. А ще грали поряд зі мною Годничак, Скрипченко, Гулевич, Юст, Гажо, Сенгетовський, Горбунов… ІванНатаров тренував команду дублерів. Показники були вагомі: 23 перемоги та 9 нічиїх у 34 матчах, співвідношеннях забитих і пропущених м’ячів – 79:33.

— Як оцінили успіх резерву в Києві?

— Запитуєте, чим нагородили? Жетонами, грамотами. Особливих премій ї не було. Ставка — 120 рублів і все. Тоді ми, в основному, на глядацький збір розраховували. Відсоток од виручки за реалізовані квитки ділився між обома учасниками матчу. У зв’язку з цим побутував жарт, недалекий од істини: в Ленінграді — там стадіон був особливо вмісткий — навіть мертвий на поле виходив…

— Ваша кар’єра обірвалася 1953 року?

— Так, не дотягнув і до тридцятир­іччя. Спасибі динамівському керівництву, залишили в клубі тренером — готував і футбольні,  й хокейні команди.  А щойно в п’яти містах, у тому числі й у Києві, відкрилася футбольна школа молоді — пішов туди. Директором ФШМ працював Махиня, а тренерами — Володимир Балакін, Жиган і я. Потім довелося скуштувати й “самостійного” хліба — тренував команди Станіслава, Чернігова, харківський |»Авангард” — разом із Жиліним, столичні «Арсенал” і «Темп”. А ще чверть віку віддав організаторській роботі в  Держкомспорті й Федерації футболу України. Мені не соромно за зроблене — мали й здобутки серйозні, а головне — відшліфували структуризовану систему розвитку найпопулярнішої гри. Україна в 60-80 роках по праву тримала першість у Союзі. Прикро, що в останні роки наші здобутки не  дуже сумлінні нащадки розтринькали. От проходжу Русанівкою — й серце кров’ю обливається. Там стільки було напрацьовано, а тепер усе занедбане,  собак вигулюють. Натомість дітям, що займаються футболом у школах і секціях батьки, а  не держава  змушені купувати м’ячі та форму.

«Я УКРАЇНУ ПО-СПРАВЖНЬОМУ ПІЗНАВ У СТАНІСЛАВІ”

— Знаю, що вам пощастило започаткувати майстрівський футбол у Чернігові й Івано-Франківську.

— У Чернігові ми разом з колишнім динамівцем Жиганом заклали підвалини “Десни”. І стадіон там звели за нашої безпосередньої участі. Та, як це часто буває, «батьки» області не стали чекати, доки команда змужніє — їм результат був потрібний одразу. А ми  програли дуже сильній вінницькій команді з рахунком 0:6. У неї Віктор Степанович Жилін уже не тільки душу, а й час уклав… Отож по-справжньому приємні згадки зосталися від Станіслава, нинішнього Івано-Франківська.  То й був мій дебют.

— Одразу на майстрівському рівні?  

−Ні, спочатку − 1955 року − на  першості республіки серед колективів фізкультури. Ми виграли її, а потім − і перехідні матчі з севастопольцями за право виступати в класі «Б”.

— Сильна була команда?

— Дуже. Я привіз у Станіслав кількох досвідчених виконавців —  киянина Журавльова, Голощапова, відомого за виступами в Москві та Мінську, Качура. Навколо них згуртувалася місцева молодь, найздібніший з-поміж яких — Мирослав Думанський — потім грав у Донецьку й збірній України. “Спартак” переміг у зональному  турнірі класу “Б” і здобув право боротися за перепустку до вищої ліги.

— Може, в Станіславі були створені особливі умови?

— Грошей було набагато менше,  ніж у конкурентів. 1957 року в Ташкенті грали перехідний турнір за місце серед еліти. Протистояли нам “Адміралтеєць” з Ленінграда й тбіліський  ОБО. І досі прикро згадувати те, як нас «розчавили» судді. Над українськими футболістами одверто насміхалися: мовляв, а що це за село Станіслав, покажіть його на карті… Місцева газета “Правда Востока” статтю про арбітраж матчу за нашою участю назвала вельми промовисто: “О чем хлопотал судья Хлопотин?”… Але досвіду прикарпатці набули,  а восьмеро футболістів ще й майстрами спорту стали.

— Як вам, росіянинові, велося  на Західній Україні в ті складні часи?

— Я ніколи не приховував свого походження, не прилаштовувався, прагнув у всьому бути справедливим. Відповідно ставилися й до мене. Чотири роки, проведені в Станіславі, згадую з  особливою приємністю. Мову вивчив, усе розумію, хоча звично послуговуюся російською. Найголовніше — поважати людей, їхні традиції та звичаї, культуру. Це — святе.

— Оглядаючись назад і згаду­ючи той футбол, порівняння з теперішнім можете зробити?

— Це — непорівнювальні речі. Швидкість, мобільність різняться до­корінно. Чи подобається нинішня гра? Вельми. От тільки з підкатами не можу ніяк змирится — скільки футболістів вони покалічили…

А назагал задоволений, що на моїх  очах зростали Блохін і Буряк, Зуєв і Дамін, П’яних і Зв’ягинцев, з якими довелося працювати в юнацьких командах. І нині маю щастя спостерігати за київським «Динамо”, в якому сяють такі  таланти, як Шевченко та Ребров. Вірю в “Динамо”, в нашу національну команду, в майбутнє українського футболу. З ним я й досі не пориваю, працюючи в Київській обласній федерації на громадських засадах.

Валерій ВАЛЕРКО,

спеціально для сайту koff.org.ua

© Будь-яке копiювання чи наступне поширення iнформацiї лише за наявності гіперпосилання на koff.org.ua

Рубрика: Новини, Україна
Теги: Динамо Київ, Київщина футбольна, Олександр Щанов