Сашко, традиційне запитання, де ти народився і як проходило твоє дитинство?

Народився я в Києві у звичайній родині, в столиці і пройшло моє дитинство.

В тебе є брат чи сестра?

Ні, я єдина дитина у батьків.

Ти маєш власну родину?

Ні, я холостий і ніколи не був одружений. Дітей не маю.

Вибач за таке питання, але чому так, адже тобі вже 33 роки?

Напевно, поки що мій сімейний пазл не склався. Чим старше стаєш, тим більш ретельно та серйозно ставишся до таких питань: друзі, люди, які будуть поруч, а тим більше друга половинка на все життя. Плюс мій спосіб життя, який не зовсім стикується з родинним затишком. Я не хотів і не хочу встрявати у якісь авантюри аби потім вийшла радянська історія, коли мати залишається з дитиною сама. Ця неприємна сімейна класика не для мене. Але це не значить, що я ставлю хрест на цьому. Я впевнений, що з часом я зустріну ту людину, в якій буду впевнений і яка буде впевнена в мені і ми одружимось та створимо сім’ю.

Яким ти був учнем в школі?

Однозначно, прикладом для інших я не був. Вчитися, м’яко кажучи, я не любив, а  ще й проблеми з дисципліною, ну ви розумієте. Така собі класична картина поганого хлопця у школі.

В дитинстві ти займався ще чимось окрім футболу?

Так, було таке. Я зростав на фільмах Джекі Чана та Ван Дамма, тому мені було цікаво займатись бойовими мистецтвами і паралельно з футболом я ходив і на якісь такі секції. Проте це ніколи не тривало довго, бо ця пристрасть швидко згасала. Інша справа футбол, на який я завжди ходив із задоволенням. Біля мого будинку був стадіон і дитяча школа. Мій товариш ходив на футбол і одного разу він взяв мене з собою. Мене затягнуло, так з часом футбол і вийшов на перший план, де і залишився на все життя.

Розкажи про свою футбольну кар’єру. Як і де вона розпочиналась?

Я був випускником футбольної школи київського «Арсеналу» і перший свій контракт я підписав ще у 16 років. Пам’ятаю дуже добре той день, коли Віктор Іванович Хлус після якогось матчу на чемпіонат міста посадив мене і ще трьох хлопців у свою машину і ми поїхали до офісу «Арсеналу», де і підписали угоди з клубом, так я і опинився у «Ареналі-2», який виступав у Другій лізі.

Було важко?

Звичайно. Я ж був ще пацаном фактично і одразу Друга ліга. В команді, де грають вже зрілі футболісти, конкурувати було важко. До того ж я не відповідав філософії Віктора Іщенко, який тоді тренував команду. В нього був силовий стиль гри, мені така гра не дуже подобалась, складно було підлаштуватись під його схеми.

Тоді як ти опинився на зборах з першою командою?

Була пауза в чемпіонаті і Грозний, який на той час очолював «Арсенал» долучив до тренувань першої команди і хлопців з дубля, в тому числі і мене. І потім, вже взимку Грозний взяв мене на збори в Туреччину, не дивлячись на те, що я не потрапляв до основного складу у «Арсеналі-2». На зборах було важко в першу чергу психологічно. Гравці іншого рівня, тренування іншого рівня, все іншого рівня, а мені лише 17 років. Наприкінці зборів начебто вже адаптувався і почував себе добре, але далі все складалось дуже погано.

Що сталося?

Ви певно чули про трагедію, яка сталась в «Арсеналі» 7 січня 2004 року, коли під час сну помер Шалва Апхазава. Це сталось прямо за день до вильоту команди на збори. Для всіх це був справжній шок, але в Туреччину команда все ж таки полетіла. Звичайно, що потім  всім були зроблені додаткові медичні поглиблені обстеження. В мене знайшли якісь проблеми з нирками. Все інше було в нормі і не було протипоказань для фізичних навантажень, проте мене залишили вдома і на другі збори в Туреччину я не полетів, а відправився з другою команду у Саки, де сталась ще одна трагедія (Андрій Павицький помер 29 лютого 2004 року під час тренування у віці 17 років, авт.). Ці події наробили багато галасу тоді і всі були дуже налякані, медогляди стали суворішими, а на їх результати вже не закривали очей. В той час будь-яке, бодай невеличке відхилення від норми, могло поставити хрест на футбольній кар’єрі. Так сталось зі мною. Мене почали «бракувати», хоча в мене були всі необхідні довідки, що я можу переносити фізичні навантаження. «Ти непоганий футболіст, алей ми не хочемо ризикувати», — такі відповіді я тоді чув.

І що було далі?

Звичайно, що це надломило мій дух, я знизив вимоги до себе. Почав грати у командах, так би мовити, другого ешелону, які не боялись зі мною зв’язуватись з огляду на ту ситуацію, про яку я розповів. Завершив цей період я в Узбекистані, де пограв пів року за АГМК, Алмалик у 2010 році. Після чого повернувся додому і закинув футбол.

І чим займався без футболу?

Я пішов у вільне плавання, якщо можна так сказати. Здебільшого жив за рахунок покеру та більярду.

Грав на гроші?

Так. Іноді виходило непогано. Але хочу акцентувати на тому, що це не була тема типу казино чи автоматів, чи щось подібне. Я займався цим на професійному рівні, тренувався і таке інше. Ну ви ж знаєте, що покер вже визнаний офіційно спортом, тому нічого поганого я в цьому не бачив, якщо займатись цим серйозно.

Можеш назвати свій найбільший куш?

Так не можу сказати, я вів підрахунки помісячно і якщо говорити про найвдаліший місяць, то це була сума, яку я ніде і ніяк заробити на той час не міг би, навіть футболом. Зазвичай, все було достатньо скромно, але на нормальне життя цілком вистачало.

А зараз граєш?

Ні. Зараз, навіть по завершенні кар’єри, я не хочу знову повертатись до цього, оскільки покер це реально важка праця. Треба грати постійно, тренуватись, бути в тонусі, а я не хочу зараз гаяти на це час. Я хочу присвятити себе тренерській кар’єрі, а для цього часу треба ще більше.

Добре, зрозуміло. Про тренерську кар’єру давай трохи пізніше. Розкажи будь ласка, як опинився в «Колосі»?

Як я вже сказав, у футбол на той час я вже не грав. Але мені зателефонував Євген Євсеєв (нині генеральний директор клубу, авт.) і сказав, що організовується нова команда, з амбіційним президентом, з цікавими завданнями на перспективу і запитав чи не хочу я повернутись до футболу? Ну я подумав, а чому б і ні. Мені стало цікаво, навіть з’явилась якась ностальгія і я погодився. Проте перший час я толком і не грав. В мене була зайва вага, я багато пропустив і чесно сказати, не зовсім вписувався в команду, якою тоді керував Костянтин Сахаров. Скажу більше того, мене навіть в якийсь момент  відраховували з команди, проте якимось дивом я залишився. Трохи пізніше у команді з’явився Руслан Костишин, який пограв ще як футболіст, а згодом став тренером.

Як ти став капітаном «Колосу»?

Це сталось вже коли ми переходили у Першу лігу. До цього капітаном був Сергій Козир, але він завершив кар’єру і на новий сезон команда обрала мене. Проте зізнаюсь чесно, це не моя тема. Я розумію, яким має бути капітан і як повинен поводитись поза футбольним полем і таке інше, але це не моє. Я не горів бажанням бути капітаном, скажу відверто я й повертатись у професійний футбол не зовсім той хотів, але все сталось якось дуже швидко. Костишин сказав, що хлопці мені довіряють, тому одягай пов’язку і вперед.

Як працювалось з Русланом Костишиним тоді? Що цікавого можеш пригадати?

Цікаво було коли Руслан Володимирович експериментував на початку своєї тренерської кар’єри з фізичними навантаженнями.

Тобто?

За часів Сахарова, коли грали в аматорський футбол тренування були кілька разів на тиждень, ну і навантаження відповідні. Костишин же почав тренувати вже відповідно до вимог професійного футболу. Було важко, але в той же час все відбувалось весело. І навіть коли хтось вже не міг бігти, то запитання від Володимировича «А хіба це важко?» сприймалось позитивно і з посмішкою. Певно, що він згадував, як в часи футболіста бігав він і давав такі навантаження і нам. Але те що витримував колись він, не завжди витримували ми. Не знаю, як хлопці, а мені особисто всі ці навантаження давались дуже важко і я їх не любив, особливо збори. Але з часом в мене склались дуже хороші стосунки з Русланом Володимировичем, які тривають і по сьогоднішній день.

Розкажи про цей момент більш докладно.

Був момент, коли, через свої особисті причини, я захотів піти, але Руслан Володимирович  зателефонував мені і запропонував зустрітись. Ми зустрілись і поговорили. Розмова була тривалою. Він зумів знайти правильні слова і я залишився в команді, про що звичайно що не шкодую і за що йому сильно вдячний. Хоча скажу чесно, на той час я був таким собі футбольним «пасажиром», аж ніяк не відповідаючи рівню та амбіціям команди. І мені було навіть дивно, навіщо він мене так хотів залишити. Мені сподобалась його філософія і підкупило те, що він приділив мені стільки уваги, запросив на особисту ромову. І після того ми з ним потоваришували. Саме тоді ми і домовились, що я залишаюсь в команді, але привожу до ладу свою фізичну форму і повністю концентруюсь на футболі.

«Колос» тричі вигравав престижний зимовий Меморіал Макарова, а ти двічі ставав кращим його гравцем, які тоді були відчуття?

Це було класно! Тоді ми були темною конячкою, на яку всі дивились з цікавістю, особливо у 2015 році, коли виграли вперше. Суперники в той час на турнірі були дуже хороші, тому було приємно здобувати на ньому перемоги, а призи кращого гравця робили ці перемоги ще приємнішими. Спогади про той період, звичайно що лише позитивні.

Як відбувався перехід до професіоналів? Пригадай той момент

Повторюсь, що я особисто повертатись до професійного футболу недуже хотів. Виїзди, більш інтенсивні тренування і таке інше, але Руслан Володимирович дуже хороший мотиватор і мабуть що психолог. Якби не він, я б не пішов з «Колосом» у Другу лігу і на тому б все й закінчилося. Перехід не був спонтанним, всі все прекрасно розуміли і знали, що далі буде Друга ліга і готувались до цього. Готувались не лише на футбольному полі, а й поза ним. Добре пам’ятаю, як ми командою допомагали приводити до ладу наш стадіон до першого матчу у Другій лізі.

За футбольними мірками «Колос» дуже швидко дістався до найвищого дивізіону країни, але з іншого боку, враховуючи рівень амбітності та фінансову складову клубу, в Першій лізі команда затрималась надовго.

В Першій лізі вже було значно важче. Це вже була не Друга ліга, яку ми пройшли з першого разу. Тут були більш серйозні та сильніші суперники, тут у нас стали з’являтись і болісні поразки і поразки, які тривали цілими серіями. Одним словом, це вже було справжнє випробування для нас усіх. Це все було для нас вперше і звичайно, що і керівництво на ці поразки реагувало більш гостро.

Пригадай плей-офф з «Чорноморцем»

На той час мене вже почало серйозно турбувати коліно і я не готувався і не приймав участі в тих матчах. Звичайно, що всі розуміли відповідальність, але намагались не думати багато про це і не нервувати. Підготовка відбувалась спокійно, в штатному режимі.

Ти довго не міг дебютувати в УПЛ через травми і у підсумку твій єдиний матч став і останнім.

Всі розуміли, що все це більше як така собі красива історія. Щоб я з першості області дійшов разом з командою до Прем’єр-Ліги. Мабуть, що воно все так і вийшло. Але я був тоді не в оптимальній формі і задоволення від такого дебюту я не отримав.

Ти розумів, що це буде твій перший і останній матч в УПЛ в твоїй кар’єрі?

Якщо чесно, то надія на те, що я зможу повернутись і набрати відповідну форму і пограти ще якийсь час в мене була. Сподівався на це і тренерський штаб, але…

Але після тієї гри з «Дніпром-1» ти зрозумів, що продовження вже не буде.

Так, то була вже не гра, а справжні муки. Це не той футбол, який приносить тобі задоволення і в який хочеться грати знову і знову. Я зрозумів, що травма не дасть мені вже нормально працювати і це вже кінцева зупинка. А щодо самої гри, то я був дуже засмучений. Ми вигравали 1:0, але у підсумку програли 2:1 та ще й пропустили вирішальний м’яч в компенсований час. Одним словом, дебют вийшов гірше не придумаєш.

В одному з інтерв’ю ти казав, що в тебе особливий погляд на футбол і ти хотів би його реалізувати як тренер. Якщо не секрет, про що мова?

Він не те що особливий, можливо мене не так зрозуміли. Він дещо незвичний для України і для нашого футболу. Я прихильник розумного футболу, з великою кількістю передач і контролем м’яча. Я не люблю поспішати і грати лонгболами. У нас в країні це не сильно практикується, оскільки більшість керівників клубів емоційно ставляться до футболу і не хочуть чекати. І якщо команда заб’є гол в два дотики після того, як вибила м’яч ударом від воріт, то вони будуть радіти. Я ж не буду в захваті від такого взяття воріт. Я не бачу в цьому жодного росту для гравців. Зараз, можливо ти виграєш завдяки такій тактиці, але на дистанції однозначно програєш. Для мене важливі не цифри на табло, а чи ростуть в тебе футболісти чи ні. Стає команда як колектив сильніше і кожен гравець окремо чи ні. Ось, що для мене головне. Будь-яка тактика не гарантує тренеру те, що він буде працювати в команді довго і щасливо. Рано чи пізно, він залишить свою посаду і скоріш за все це буде звільнення. Тому мені важливо, що дає цей тренер гравцям для їх зростання під час своєї роботи. Час покаже, дасть твоя тактика результат чи ні, але в будь-якому випадку грати від оборони — це не моє.

Ти вже попрацював з молодими хлопцями (друга команда «Колосу» U-19), що можеш сказати, які перші враження?

Однозначно мені це подобається. Зараз я цим живу. Я програю матчі, але не змінюю своїх поглядів на футбол. Від поразок я отримую ще більше матеріалів для аналізу та роздумів.

Хлопці розуміють твій підхід, як вони взагалі тебе приймають?

Їм подобається. Вони все чудово розуміють. Класні хлопці, але роботи у нас з ними ще дуже багато. Я їм одразу сказав, що в мене немає мети вигравати з ними трофеї за будь-яку ціну. Я хочу зробити їх сильнішими та розумнішими у футбольному плані. Дати їм ті знання, які дозволять конкурувати у дорослому футболі. І якщо в мене це вийде, я буду дуже задоволеним.

Є перспективні хлопці, на твій погляд, аби стати у підсумку професійним футболістами?

Так, такі є. Але це дуже складний вік. Коли хочеться і погуляти з друзями, і поспілкуватись з дівчатами. Я це все проходив. Тут дуже важливо відноситись до футболу максимально професійно і наполегливо тренуватись, якщо хочеш чогось досягти. В цьому віці згаяний день, тиждень чи місяць збільшуються навіть не в два, а в три рази і наздогнати потім буде просто неможливо. І це також я прагну донести своїм гравцям.

Робота тренера це дуже важка та клопітлива праця, якщо звичайно, ти хочеш виконувати її якісно. Я вже казав, що рано чи пізно майже всі тренери проходять через звільнення і тут дуже важливо, як ти підеш, з високо піднятою головою і гордістю за виконану роботу або ж навпаки. І з цієї причини, мені також цікаво пройти цей шлях.

І останнє запитання. Якщо б ти мав машину часу і міг би повернутись назад в минуле і змінити щось одне в своєму житті, ти би скористався цим шансом?

З одного боку я ні про що не шкодую. Я пройшов свій шлях, робив свої помилки. Як і у всіх, в мене були як позитивні так і негативні моменти в житті. Але, так, напевно я би повернувся. Повернувся в той момент, коли в мене почались проблеми з цими медоглядами і я «поплив» психологічно. В мене не було підтримки, не було кому сказати мені необхідні на той час слова. З іншого боку, я міг би не втрачати віру та надію на краще і тренуватись ще більше і наполегливіше і тоді б, можливо, все би склалось інакше. Проводити на стадіоні не по дві години в день, а по шість. Після школи йти не в комп’ютерний клуб, а на стадіон. Ось для цього я би і повернувся.

Довідка. Всього Олександр ПОЗДЄЄВ провів у «Колосі» вісім років, він виступав як аматор у Чемпіонаті Київської області, потім грав на професійному рівні за головну команду.
За «Колос» він зіграв майже 160 матчів, і відзначився 37 голами. У його доробку — три титули чемпіона області, переможця суперкубкового матчу Київщини та тріумфатора Меморіалу Олега Макарова. Окрім того, в його активі виграш обласного кубкового турніру та перемога у Другій лізі та срібло Першої ліги.
Поздєєв свого часу був визнаний найкращим гравцем та найкращим півзахисником в столичному регіоні та двічі поспіль — найкращим гравцем Меморіалу Олега Макарова.

Офіційний сайт ФК “Колос” (Ковалівка)