Не жити одним днем : Київщина футбольна

Не жити одним днем

11.02.2014 Київщина футбольна

Цьогорічний лютий – ювілейний для Київщини футбольної: нашому побратимові виповнилося б дев’яносто років… Петра Івановича Безносенка немає з нами уже кілька років, однак пам’ять про нього живе.

А щоб нинішня молодь бодай трохи дізналася про нього, прочитайте це прижиттєве інтерв’ю безмежно відданої футболові людини.

Петро Іванович БЕЗНОСЕНКО. Народився 14 лютого 1924 року в Києві. Заслужений тренер України. Учасник Великої Вітчизняної війни.

У нього воістину легендарна біографія, що ввібрала в себе більше піввіку футбольного руху в Україні. Це про таких колись казали: людина з переднього краю. Волію уточнити: людина-творець. І не приймайте ці слова, як притаманний ювілейним церемоніям побронзовілий пафос.

Петро Іванович Безносенко добре знаний і щиро шанований в усіх куточках України — насправді заслуговує цього визнання не менше, ніж учений або митець найвищого гатунку. Лишень послухайте…

«ЩАСТЯ В УЛЮБЛЕНІЙ СПРАВІ»

− Хтось сказав: «Щастя коли тебе розуміють». Поділяєте цю думку, пане Петре?

− Щастя – коли маєш улюблену справу. Я усвідомив це ще замолоду, а піввіку служіння футболові лише переконали в правильності життєвого вибору.

— То ви щаслива людина?

— Звичайно.

— Маєте якісь настанови для тих, хто бажає стати щасливим?

— Либонь, ні, бо все це дуже особистісне. Радше – загальновідомі правила: бути чесним, порядним і небайдужим. А ще не розтринькувати себе на стосунки з поганими людьми.

— Судячи з усього, їх у вашому житті було небагато?

— Зустрічалися. Та в пам’яті залишилися ті, хто вершить добрі справи. Таких незрівнянно більше. Мені пощастило з учителями, можливо, як нікому іншому. Антон Леонардович Ідзковський, Олег Олександрович Ошенков, Федір Маркіянович Мартинюк… Ще вчора – недосяжні, здавалося, кумири, а сьогодні – наставники, яким довіряєш у всьому і в яких віриш, як у батька. То була не просто фахова наука – радше школа життя.

— А в учнів своїх вірите?

— Ні професорської мантії, ні менторського тону за сім з половиною десятків літ я не нажив. Якщо молодші слідували моєму прикладові й досягали успіхів – радів, як можуть радіти батько чи старший брат. А таких було чимало, бо масовий футбол висунув із своїх лав багатьох авторитетних фахівців. Однак назвати їх своїми учнями не маю права. Хоча з особливим задоволенням зауважу, що жодного разу не допікав сором за тих, кому допомагав обрати шлях у життя.

— Чи почуваєте себе винуватим перед кимось?

— Шкодую, що час не безмежний, тож родині не зміг присвятити його стільки, скільки роботі. Вірній дружині Вірі Сильвестрівні низенько вклонюся за все, що вона витримала й зробила для сім’ї. У нас двоє доньок, троє онуків. Нарешті, й футболіста маємо – вже двоє шибок розбив.

— Особливі симпатії в футболі зберігаєте?

— Я корінний киянин, юнаком жодного матчу «Динамо» не пропустив. Уболівав за Шегодського, Кузьменка, Ідзковського, Шиловського… Нині – і вже багато років – за весь український футбол. Якщо в провінційному районі ентузіаст узявся створити справжню команду з місцевих хлопців, − поділюся досвідом, усіляко допоможу, адже велику справу чоловік робить. Так починали Жиздик з Ємцем у Нікополі, Школьников – у Чернігові, Савчук – у Бучачі…

А мені доля 1990 року підготувала сюрприз. На виборах першого президента Федерації футболу України (ще в рамках Союзу) висунули й мою кандидатуру. А протистояла – збірна «Динамо»: воротар Банников, оборонець Коньков, напівоборонець Мунтян і форвард Базилевич. І я не програв іменитим «зіркам» – зняв свою кандидатуру аж після того, як оприлюднив програму дій.

А якщо серйозно, то мені пощастило працювати з багатьма відомими у футболі людьми. Усім я вельми вдячний за науку. Не називатиму прізвищ – газетної площі забракне. Хіба що чарівну Клавдію Іванівну Кир’янову: згадаю все-таки перша в Союзі жінка, що ввійшла до штату федерації суто чоловічої.

«ЩЕДРЕ НА ТАЛАНТИ УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО»

— Ви немало років працювали в сільському спорті, Республіканській раді «Колоса»…

— Тоді товариство називалося інакше – «Колгоспник». Я був у одному з перших наборів, одразу після закінчення навчання в Київському інфізі потрапив у команду чудового організатора – Андріана Олексійовича Мізяка. Працював начальником навчально-спортивного відділу, курирував найпопулярнішу в усі часи командну гру.

— Чим пояснити феномен сільського футболу? Не маючи шкіл і висококваліфікованих тренерів, якраз він виплекав когорту найвідоміших наших майстрів.

— Справді, Решко, Турянчик, Медвідь і багато інших «зірок» виросли на селі. Гадаю, цьому сприяли не тільки природні й соціальні умови – сільські діти росли здоровішими, ніж повоєнні міські, а й популярність футболу, надто – в закарпатських селах. Тамтешні краяни мали змогу вчитися в сусідів – угорців, словаків і чехів, а в Центральній і Східній Україні вистачало інших клопотів і проблем.

— Саме тому «Колгоспник» зробив ставку на футбольне Закарпаття?

— Нерозумно нехтувати таким багатством. Перші сільські збірні України базувалися на закарпатських командах. А наставницькі функції попервах виконував відомий в минулому гравець і тренер московського «Спартака» Петро Попов, родич уславлених братів Старостіних (він був одружений з їхньою сестрою), Цей факт нині мало кому відомий.

— А хто грав у тій збірній? Відомо, що в СРСР, здебільшого, тільки декларували аматорський принцип у спорті, а насправді команди формувалися з «механізаторів і рільників», які й на полі колгоспному жодного разу не були.

— Змагалися й «підсніжники», чого приховувати. Та тільки в нас усе було чисто. За умовами союзних турнірів у командах могли грати лише колгоспники. Фальсифікувати документи ми не бажали, плодити липових «тваринників» − тим паче. Вихід знайшовся простий, але доленосний для сільського спорту. Сиджу якось у кабінеті голови Берегівського райвиконкому Товта, знічев’я гортаю типовий статут колгоспу і… надибую на рятівний постулат: правління господарства може запрошувати на постійну й тимчасову роботу завідуючих і виховательок дитсадків, керівників гуртків художньої самодіяльності тощо… Так в 1952 року в закарпатських колгоспах – уперше в тодішньому Союзі! – з’явилися спортивні інструктори. І ми не помилилися: працювали хлопці так добре, що восени сесія Берегівської районної ради узаконила новинку й рекомендувала поширити досвід провідних господарств. Це принесло чимало користі фізкультурно-спортивному рухові.

— Але майстрівських сільських команд радянський футбол ще довго не мав.

— Ставка робилася на столичні міста і великі промислові центри. Невиправдано, звичайно, бо така практика звужувала географію гри, збіднювала її палітру й не давала змоги сповна використати багатющі резерви сільського футболу. Найбільше від цього потерпала Україна. Та стуляруч очікувати високого дозволу ми не бажали, доводячи конкретними справами необхідність системних змін: українські сільські збірні тричі за короткий час ставали найсильнішими в країні. Зрештою, спеціальним рішенням ЦК партії – як експеримент – Україні надали право створити штатну сільську команду. Ми вибрали Полтаву.

— Доводилося чути, що вибір був непростим…

— Це правда. На Закарпатті умови були не гіршими, а база й традиції – соліднішими. Надто важко було визначатися, бо я віддав Закарпаттю багато років і сил. Зійшлися на тому, що Полтавщина – центр України, її душа. Решта аргументів мали також вагоме, проте менше значення. Навіть те, що 1956 року сільські футболісти Полтавщини під проводом Анатолія Зубрицького виграли республіканський кубок. Наступного сезону полтавський «Колгоспник» дебютував у майстрівському чемпіонаті. Тренував команду Йосип Давидович Ліфшиць, а я був її начальником.

— Що це дало сільському футболові?

— То був потужний поштовх у розвитку гри на селі. Незабаром з’явилися сільські команди у Рівному, Черкасах, трохи пізніше – знаменита нікопольська. Налагодили мережу спортивних споруд і шкіл, усе це забезпечило в наступні десятиріччя неабияку віддачу. Та й перше «золото» на міжнародній арені для нас завоював сільський футбол. Полтавський «Колгоспник» двічі поспіль наприкінці 50-х років володів Кубком Європи.

«НАШОМУ ПОТЕНЦІАЛОВІ ЗАЗДРЯТЬ УСІ – ВІД АНГЛІЙЦІВ ДО НІМЦІВ»

— Масова гра справедливо вважається основою футболу неаматорського, та в Україні з якихось причин їй відводиться роль пасинка. Згодні з цим?

— На моїй пам’яті програми розвитку футболу ухвалювалися шість разів. Але тільки остання – вже в незалежній Українській Державі – справді реальна й обґрунтована. Попередні готувалися в ЦК партії й мали ідеологічний характер, нинішня – в Кабінеті Міністрів. Істотна різниця. Принаймні сподівання на позитивні зрушення небезпідставні. Україна має величезний потенціал – умови, територія, клімат, генофонд, традиції. Усе це в нас унікальне, адже недарма заздрять нашому потенціалові навіть заможні країни.

Це — щодо сьогодення. А раніше ми були вельми залежні від уподобань і суб’єктивізму московського керівництва. Росії важко було вправлятися на величезній території, тож вона, пустивши масову гру на самоплив, усі зусилля зосередила на «профі». Тому й донині змушена – всіма правдами й неправдами – завозити кваліфікованих майстрів з усього світу.

— Україна, розповідають, найпершою взялася за проведення регулярних аматорських чемпіонатів.

— Особливо високого рівня вони набули в сімдесяті роки. За надуманою тезою боротьби зі зловживаннями та гігантоманією в спорті Москва ліквідувала клас «Б». То було одне з найсумніших рішень. Втратою команди майстрів у містах і регіонах не обмежилося. Були загублені спортивні бази й школи, добрі традиції, не відбулися в футболі тисячі перспективних, але залишених напризволяще юнаків. І тільки в Україні завдяки ініціативності республіканської федерації вдалося уникнути остаточного розвалу. Ми включили команди колишнього класу «Б» до чемпіонату КФК і завдяки цьому зберегли перспективу.

— Як з’явився нікопольський «Колос», бережанська «Нива», «Торпедо» (Запоріжжя)? Адже всі вони – вихідці з низів футбольного господарства.

— Це тільки зараз у другу лігу потрапляють колективи, що не мають ні відповідної бази, ні традицій. Тож і банкрутують швидко, додаючи зайвих клопотів організаторам. А за тих часів діяв інший принцип: сім разів відміряй, а вже тоді відрізай. Пригадую, коли полтавці втретє зазнали фіаско на відбіркових змаганнях, їхні лідери скрушно запитали мене: чого ж нам бракує? Я відповів однозначно: уваги можновладців. Без цього – без надійної матеріальної та правової основи – серйозного колективу не створити. У Нікополі почали з організації справи. Потужний район, добрі традиції, ентузіазм Володимира Ємця та Геннадія Жиздика – то тільки передумови. Основою успіху стало створення першого в Союзі міжгосподарського спортивного клубу. Так виник «Колос», який завоював чимало нагород, а з часом – урятував од краху футбольний Дніпропетровськ.

Узагалі, господарники неабияк сприяли розвою футболу. Я досі з особливою втіхою згадую спілкування з генеральним директором об’єднання «АвтоЗАЗ» Степаном Кравчуном, павлоградським головою колгоспу Олександром Абдулою… Вони не жили одним днем і не замикалися тільки на виробництві. Саме такі люди – справжні патріоти Батьківщини.

— Що їх приваблювало у футболі? Слава? Гроші? Можливість уникнути буденщини?..

— Насамперед, велика любов до гри. Я знав багатьох абсолютно безкорисливих високопоставлених симпатиків футболу. Хоча, звісно, дехто й свою вигоду шукав.

Але футбол сторицею віддячував за щирість. Цікава й повчальна історія з Єнакієвого. Легендарного директора заводу заступив молодий – фахівець тямущий, а от з колективом ніяк не зрідниться. Буває й таке, і от заводська команда виграла Кубок України. На радощах робочий люд вшанував директора по-спортивному – його носили на руках. Одтоді й ставлення до керівника змінилося. А він, щасливий безмежно, поклявся футболові служити, як і заводові, — до останку.

Інший приклад – з Луганська. Коли «Зоря» вийшла у вищу лігу, другий секретар обкому партії Азаров сказав мені: «Та ви самі не розумієте, що то за сила – футбол! Я тепер усі проблеми можу розв’язати, в будь-якому кабінеті»!».

— Однак партійне керівництво й великої шкоди футболові завдало. Принаймні так розповідають учасники та свідки тодішніх подій.

— Усіляко трапляється в житті й нині, хоча партії при владі вже немає. Там, де футболом опікувалися професіонально, безглуздого втручання зі сторони не було. Скажімо, в Полтаві партійний лідер генерал Стахурський хоча й любив гру та команду, проте тиснути на її керівництво ніколи не дозволяв ні собі, ні комусь з підлеглих. Навпаки, футболісти могли з ним достатньо вільно, без якихось побоювань спілкуватися.

Та що про обласний рівень казати, якщо є приклад столичний. Усім була відома незборима пристрасть Щербицького. Він любив футбол щиро й знав про найкращі команди більше, ніж хтось інший з партійних керівників. Але ніхто не скаже, що Володимир Васильович втручався в тренувальний процес або кадрову політику футбольних клубів. А зробив для українського футболу він вельми багато. І в Києві, і в Дніпропетровську. Одна реконструкція Центрального стадіону чого варта.

«УКРАЇНА ПРАГНУЛА ФУТБОЛЬНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЩЕ СОРОК РОКІВ ТОМУ»

— І все-таки, чи не здається вам, що регламентована опіка партійних органів і підпорядкованість Москві притлумили ініціативність української федерації, котра за радянських часів обмежувалася виконавськими функціями?

— Це не так. А хіба приклади, наведені мною, – бодай про той же чемпіонат колективів – не є свідченням ініціативності? Так, за радянських часів вирішальною була роль Держкомспорту, проте й федерація, в якій на громадських засадах працювали чимало шанованих і по-справжньому авторитетних людей, мала свій голос, а розумні ідеї генерувала повсякчас. Більше того, ми були близькими навіть до національної футбольної незалежності.

— Невже в радянській – хай і громадській – організації окопалися буржуазні націоналісти?

— Не буду стверджувати, що йшлося про національну незалежність України – тоді на таке навряд чи хтось наважився б. Хоча патріотичні настрої переважали і в нашій організації. Інша річ, що аргументи ми наводили суто спортивні.

— Наводили де?

— Уявіть собі: в Москві, на пленумі Федерації футболу Союзу. Заступник голови республіканської федерації, заручившись колегіальною підтримкою, виклав наше бачення ситуації. Мовляв, Україна спроможна конкурувати з капіталістичними країнами, бо має вагомий потенціал у футболі. А поява ще однієї збірної – на кшталт британського варіанту (ми ж бо члени ООН) – сприятиме не тільки розвиткові футбольного господарства в СРСР, а й турнірним досягненням на міжнародній арені… Звісно, пропозиція не пройшла, наших посланців у Москві «затоптали», і вже в поїзді, що прямував до Києва, українська делегація по-справжньому оцінила можливі наслідки ініціативи…

— Либонь, ваші наступники на початку дев’яностих урахували той гіркий досвід і, зваживши всі можливі варіанти, вирішили за краще зайняти вичікувальну позицію.

— Ми запізнилися з проголошенням футбольної незалежності, хоча для цього існували всі передумови. Гіркі наслідки тієї слабкодухості досі відчутні. Боюся, що Україна могла втратити й ще рік-два, якби не рішучі виступи преси і Комітету ветеранів. Прикро, бо за певних умов наш футбол міг бути представлений уже на Мундіалі-94.

— Нині ситуація з організацією футбольної справи поліпшилася?

— Безумовно. Керівництво федерації прагне враховувати не тільки вимоги сьогодення, а й перспективу. Створення асоціації аматорського футболу лише підтверджує висловлене мною. Велику справу робить народний депутат Федір Іванович Шпиг. Свого часу ми провели 22 фінали чемпіонатів КФК, щороку делегували в майстрівські турніри по одному переможцеві. Й ніхто не загубився на вищому рівні! А яких гравців виплекав аматорський футбол, яких тренерів!..

Тепер от Шпиг і ААФУ свято для дітей облаштовують. Відроджений «Шкіряний м’яч» нинішнього року матиме широку – в трьох вікових групах – змагальну програму. Це – наше майбутнє.

Ні, не виконавцями – творцями мають бути ті, хто стоїть на передньому краї футбольного господарства. Тоді й успіхи будуть справді вагомими. Україна їх заслуговує.

Валерій ВАЛЕРКО,
спеціально для сайту koff.org.ua