Між двома «Машинобудівниками» : Київщина футбольна

Між двома «Машинобудівниками»

26.06.2016 Київщина футбольна

Валерій Борисович САМОХІН (08.07.1947, Кам`янка-Дніпровка Запорізької області — 27.02.2015, Київ).

Між двома «Машинобудівниками» Перші тренери — В.Д.Непечій, В.О.Храпов. Команди: «Машинобудівник» (Запоріжжя), «Металург» (Запоріжжя), СКА (Одеса), «Кривбас» (Кривий Ріг), «Динамо» (Київ), «Локомотив» (Москва), «Колос» (Нікополь), «Динамо» (Ірпінь), «Машинобудівник» (Бородянка). Тренерська кар`єра: «Чайка» (Вишгород), юнацька збірна Київської області, «Трудові резерви» (Українка), «Динамо» (Ірпінь), «Динамо» (Біла Церква), «Дніпро» (Черкаси), «Зірка» (Кіровоград), «Будівельник» (Рокитне), «САФА» (Ліван, Бейрут). Був у складі київського «Динамо» — чемпіона СРСР, володаря Кубка кубків і Суперкубка УЄФА. Віце-чемпіон СРСР 1973 року, володар Кубка СРСР-1974, фіналіст Кубка СРСР-1973. Володар Кубка Міжнародної спортивної спілки залізничників 1976, 1979 років. Чемпіон УРСР-1971. Володар Кубка України серед аматорів-1986. Учасник матчів Кубка європейських чемпіонів і Кубка УЄФА.

Його футбольна юність минула в Запоріжжі. Тамтешній «Машинобудівник», пізніше — «Стріла», мав авторитет українського масштабу в дитячо-юнацьких турнірах, а Самохін вважався одним з найобдарованіших форвардів. Він грав інсайда і забивав по три десятки м`ячів за сезон. Однак доля вирішила по-своєму. Єдиний голкіпер їхньої команди перебрався з батьками на Урал якраз тоді, коли запоріжці мали заявлятися на першість України. Тренери розв`язали проблему демократично: провели спеціалізований конкурс у колективі й довірили футболку з номером «1» тому, хто виявив найкращі воротарські якості. Так п`ятнадцятирічний Валерка, який вправно грав у «стрибкових» видах спорту — баскетболі та волейболі, почав нову футбольну кар`єру, уже за півтора року потрапивши до складу юнацької збірної СРСР, очолюваної легендарним Євгеном Лядовим…

Закріпитися в запорізькому «Металурзі» юнаку не поталанило. Та саме там, у рідному місті, він знайшов кумира, який став яскравим зразком для наслідування. То був Василь Гургач, авторитетний воротар і чудова людина. А становлення молодого стража воріт відбулося в одеському СКА, куди Самохін, як і більшість запорізьких футболістів різних часів, перейшов у прямому розумінні слова під армійським конвоєм. Зате до Кривого Рогу перспективний голкіпер подався з власної волі. «Кривбасу» так сподобалася його гра на останньому рубежі, що криворізький клуб одразу надав молодій родині квартиру і на півроку наперед почав платити тодішньому одеському армійцеві заробітну платню.

Між двома «Машинобудівниками» Уже перший сезон у цивільному колективі Самохін ознаменував республіканським титулом чемпіона і потраплянням у гонорові списки найкращих гравців турнірного року. Але найбільшим визнанням стало запрошення до київського «Динамо». Гранд союзного футболу «вів» обдарованого воротаря більше року. На матчі за його участі спеціально навідувалися зіркові колеги — Антон Ідзковський і Віктор Банников. А привіз його до Києва сам Андрій Біба. І вже прем`єрного сезону новачок зіграв у десяти вищолігових матчах. Далі — більше: наступного року Самохін і Рудаков, як у 60-х Рудаков і Банников, почергово захищали ворота «Динамо», виходячи на поле по сімнадцять разів. І саме 26-річний Самохін брав участь у пам`ятному фіналі Кубка СРСР проти «Арарата» — вини рівноцінного дублера Євгена Рудакова, як стверджують фахівці, у програному тренерами «кришталевому» поєдинку не було.

Запам`ятався і березневий євробій з іменитим «Реалом» у близькій Самохіну Одесі, коли він переграв зірок світового класу з Мадрида. Та потім у «Динамо» для нього щось не заладилося. Можливо, нові наставники — Валерій Лобановський і Олег Базилевич — не довіряли йому сповна. А може, гірку роль і справді відіграла конфліктна ситуація з аварією, у якій резервний воротар, поспішаючи виконати розпорядження одного з тренерів і привезти на базу потрібні документи, розбив автівку Володимира Мунтяна. Як би там не було, але зігравши при Лобановському лише чотири календарні матчі за два роки, Самохін розпрощався з улюбленою командою. До того ж «остання крапля» стала взагалі жахливою: це він захищав ворота киян у дивному ташкентському матчі з «Пахтакором», програному гостями з непристойним рахунком 0:5…

Вимушений переїзд до Москви став несподіваним і приємним дарунком долі. Саме в «Локомотиві», де спортивне і позаспортивне напруження виявилося значно нижчим, він зіграв яскраво і впевнено, утвердившись в оцінках уболівальників і фахівців як кадровий воротар елітного рівня та пізнавши смак локальних міжнародних тріумфів.

Але завершити турнірну кар`єру довелося відносно рано як для голкіпера — замучили травми. Повернувшись до Києва, Валерій Борисович «знайшов» себе на Київщині. Виховував молодь, працюючи з юнацькими збірними області та з вихованцями профтехучилищ, очолював аматорські колективи (таким для нього стала вишгородська «Чайка», що згуртувала недавніх лауреатів союзного «Шкіряного м`яча» — цікаво, що Самохін заступив у ній іншого славетного динамівця Віктора Серебряникова), вів активну громадську роботу. І несподівано для всіх, аж через шість років після завершення виступів у великому футболі, він зняв бутси зі цвяха і став граючим тренером ірпінського «Динамо», допомігши невзабарі ще й виграти Кубок УРСР аматорам із Бородянки.

Там, у поліському райцентрі, «приборкувач Амансіо та Сантільяни» підбив остаточні підсумки яскравої ігрової кар`єри, обрамленням якої стали два «Машинобудівники» — запорізький та бородянський. Однак доля його з футболу не відпустила — тренерські, футзальні та ветеранські (звичайно, з київським «Динамо») мандрівки, завжди завершувалися поверненням до Київської обласної федерації, де він повсякчас відчував підтримку та повагу: вже звідси, з особливою наснагою, поспішав до столичної гімназії, де виховував футболістів і гідних людей у спортивному клубі «Патріот». Самохін відійшов за межу наприкінці зими 2015-го після тяжкої невиліковної хвороби. Але ще в грудні попереднього року він охоче забігав до федерації, виснажений від знемоги, однак з живим вогником у щирих і душевних очах…