Маршал масового футболу : Київщина футбольна

Маршал масового футболу

28.05.2016 Київщина футбольна

Петро Іванович БЕЗНОСЕНКО (14.02.1924, Київ — 02.2007, Київ). Удостоєний ордена УЄФА «За заслуги в розвитку масового футболу». Заслужений тренер України. Почесний член виконкому Національної федерації футболу України.

Маршал масового футболу Петро Безносенко свого часу працював начальником команди «Колгоспник» (Полтава) — найпершої з-поміж тих, що представляли популярне колись однойменне сільське спортивне товариство, і це насправді єдина сторінка його насиченої подіями біографії, що безпосередньо стосується власне турнірних справ. Однак саме він став Маршалом масового футболу в Україні! Молодий Безносенко був одним з організаторів аматорського футбольного руху в повоєнні часи загалом і сільського — зокрема, більш як півстоліття координуючи цю складну та конче потрібну діяльність в основних галузевих організаціях — Держкомспорті та Федерації футболу УРСР, виконкомах Національної федерації футболу та Асоціації аматорського футболу України. Це він благословляв на велику футбольну дорогу легендарні аматорські колективи Закарпаття, Полтави та Черкас, бучацьку «Дружбу», нікопольський «Колос» і запорізьке «Торпедо», а також пісківський «Рубін» і бородянський «Машинобудівник». І це завдяки Петрові Івановичу та його однодумцям Україна, на відміну від інших союзних республік, зберегла і навіть удосконалила структурну систему масової гри, подбавши після горезвісного рішення ЦК КПРС ліквідувати клас «Б» про створення по-справжньому потужного чемпіонату колективів фізичної культури.

Однак була в його біографії футбольного функціонера й подія, котрою він пишався все життя і котра могла закінчитися для нього життєвою трагедією. На хвилі хрущовського викриття культу особи, що спричинило суспільну відлигу кінця п`ятдесятих років, українська федерація, ніколи не позбавлена патріотичних почуттів, ініціювала розгляд питання про вступ окремих республіканських осередків до ФІФА на пленумі Федерації футболу СРСР. Аргументи посланців України виявилися практичними і далекими від політики — мовляв, три збірні краще ніж одна, але для присутніх на великому зібранні вони обернулися справжнісіньким шоком. Оратор, а ним був основний ідеолог української федерації Оратовський, зійшов з трибуни в зловісній тиші, од інших членів делегації, що сиділи в залі, відсунулися, неначе від прокажених, і лише головуючий, либонь, потилицею відчуваючи жорстоку розправу за надання слова можливому націоналісту, загладив ситуацію, назвавши пропозицію цікавою, але такою, що потребує глибокого та всебічного вивчення і аналізу. Повертаючись до Києва, вони майже не розмовляли в зачиненому купе, остерігаючись прослуховування, але зійшли на перон людьми з гордо піднятими головами, позаяк перебороли в собі запозичену в тварин тягу до рятівного мовчання.

Горбачовська «перестройка» буквально випхнула найдосвідченішого футбольного функціонера на пенсію, приготувавши йому спокійне забуття. На щастя, руку допомоги подав Микола Кирсанов, і невдовзі спільними зусиллями вони створили Київський обласний клуб футболу, який функціонував на повному госпрозрахунку. Виступ Петра Безносенка на цю тему перед членами ради союзної федерації зчинив справжнісінький фурор! Безносенко, як і Кирсанов з Олександром Щановим, одними з найперших підписали славнозвісного листа ветеранів українського футболу з яскравим зверненням-закликом до громадськості про необхідність проведення повноцінного національного чемпіонату. Вони свідомо наближали нашу футбольну незалежність!..

Наприкінці великого життєвого шляху примхлива доля, що «частувала» Безносенка то воєнним лихоліттям, то післявоєнною розрухою, то шаленим темпом подій, таки здійснила його найпотаємнішу мрію. Жовто-блакитні під проводом Олега Блохіна, вигравши в блискучому стилі відбірковий турнір, пробилися на Мундіаль — і він у складі офіційної делегації провів спекотний відрізок літа в Німеччині. Попри свої вісімдесят з лишком і зловісний букет хронічних хвороб. Ентузіазму та щасливого настрою не пригнітила навіть особливо складна операція на серці, яку Петрові Івановичу за форс-мажорних обставин здійснили німецькі хірурги в антракті між матчами. Повернувшись додому сповненим оптимізму і «заплідненим» ідеєю написання літопису вітчизняного футболу, він відклав для майбутнього почесний орден УЄФА, отриманий в Монако під час матчу клубного Суперкубка Європи, і взявся за матеріалізацію задуму. Шкода лишень, що не встиг…

Його обізнаності, здається, з усіма галузями людської діяльності можна було хіба що дивуватися. Не траплялося жодної теми, яку ветеран і визнаний усіма оповідник не міг би аргументовано підтримати навіть на дискусійному рівні. Олександр Іванович Щанов, який мав ледь не піввіковий досвід спільної праці з Безносенком у Держкомспорті та республіканській федерації, любовно називав давнього друга «Лектором».

Цю картину пригадують всі, хто часто бував на Пушкінській, 8-Б. Обід, парує чайник, а з телевізора лунає звичний для «перестроєчного» Союзу репортаж про черговий міжнаціональний конфлікт. «Так, світла в кінці тунелю не видно», — сумно констатує заклопотаний Микола Кирсанов. «А де ж армія, де міліція?!» — гарячкує Дмитро Городецький, якого готовий підтримати дядя Саша Щанов. Зосереджений Микола Дробот, не відриваючись від протоколів, лише хитає головою. І тільки Петро Іванович, як завжди, незворушний. «Нічого конфліктувати, треба домовлятися», — спокійно каже він. «Та що ти, Петя, говориш, як домовитися?!» — уже гарячкує Кирсанов. «А дуже просто, — Петро Іванович навіть не повернув голови до колеги. — Одні прийдуть, попросять — дам. Інші — також дам». Голос Кирсанова зривається на крик: «І де ж на всіх настараєшся?». І лише тепер Безносенко піднімається, аби його всі бачили: «А я навіщо тут сиджу?!». І вся федерація буквально валиться зо сміху зі стільців…

Він не вмів і ніколи не бажав конфліктувати, усвідомивши змалку, що за будь-яких обставин і з будь-ким можна домовитися заради справи.

(З ІСТОРИЧНОГО ЦИКЛУ «ПЕРША СОТНЯ КИЇВЩИНИ ФУТБОЛЬНОЇ»)