Кубок області з другої спроби : Київщина футбольна

Кубок області з другої спроби

08.08.2022 Київщина футбольна

Півстолітній ювілей яскравого тріумфу.

У серпні 1971 року бородянський «Колос», очолюваний Валерієм Патокою, програв у Білій Церкві вирішальний матч обласного кубкового турніру ФК «Ірпінь» Андрія Романенка. Програв аж ніяк не закономірно: наші футболісти мали чимало нагод, п’ять разів (!) шлях м’ячеві до сітки перетинала стійка воріт, атаки бородянців не припинялися до самісінького фінального свистка…

Додому поверталися зажурені, перебираючи в пам’яті моменти невдалого поєдинку. Хтось, аби розвіяти сум, докинув до розмови ніби знічев’я: «Нічого страшного — за рік виграємо!». Патока змовк, оглянув товариство: «А що, так і має бути». Досвідчений футболіст усвідомлював, що реально боротися за титул чемпіона з особливо міцними матеріально командами Ірпеня, Василькова та Фастова бородянцям поки що не до снаги. Зате зібратися на конкретний матч стожило — можна…

Турнірний сезон 1972 року «Колос» почав травневим домашнім поєдинком з «Енергетиком» із Вишгорода — і ледь уник фіаско. За перші двадцять хвилин господарі лічені рази переходили на половину поля суперника, натомість в свої ворота пропустили два голи. Швидкі та винахідливі нападники вишгородської команди шматували захист бородянців, як озвірілий собака беззахисне кошеня, а наші хавбеки лише спостерігали за дійством, не маючи сил наздогнати конкурентів і допомогти полишеним напризволяще центральним оборонцям Олексієві Ісаєнку та Олександрові Корничу. На щастя, по перерві гості стомилися, та й фортуна повернулась обличчям до «Колоса». Володимир Макаренко забив красень-м’яч далекобійним ударом із штрафного, а 16-річний Сашко Цуруль спрямував шкіряного в ціль головою, що траплялося з ним вельми рідко. «Не втратили, а здобули очко», — скрушно хитали головами глядачі, а самі футболісти полегшено зітхали… «Якщо випаде з «Енергетиком» зіграти в кубку, то лишень у фіналі», — пророче пожартував Володимир Шульгач, гол якого й започаткував один з найдивовижніших камбеків у літописі Бородянщини футбольної.

Однак поступово, виключно через ігри, футболісти набули спортивної форми і до середини червня закріпилися в трійці лідерів, обігравши по черзі команди Фастова, Борисполя та Василькова. Спіткнулися бородянці на новому фавориті — броварському «Будівельнику», який зусиллями насамперед екс-динамівців Києва Добривечора, Залойла та Пономарьова взяв гору над поліщуками на виїзді з рахунком 2:0. Наступна зустріч — у Білій Церкві проти «Спартака» — завершилася другою поразкою поспіль… «Колос» зів’яв, адже, не маючи двогої лави запасних, елементарно стомився, до того ж — занепав духом. Виручила двадцятиденна перерва в обласному чемпіонаті, і вже на початку липня бородянці зчинили справжнісінький фурор, обігравши чинного чемпіона і на той час лідера сезону — ФК «Ірпінь», у складі якого, до речі, виокремлювався 19-річний немішаєвець Костянтин Мироненко.

«Це — наш кубковий шанс, — сказав Патока після матчу голові райспорткомітету і капітанові «Колоса» Володимирові Васильченку. — На місяць нас вистачить, а потім знову настане спад. Треба подбати про зручну сітку кубкового турніру».

Обидва — і Патока, і Васильченко — користувалися заслуженим авторитетом на Київщині і нерідко лобіювали інтереси бородянського футболу, звертаючись за допомогою до свого земляка Лазара Марковича Овруцького, заступника голови Київської обласної федерації футболу, який вів офіційну документацію і брав участь в організації змагань. Не виключено, що саме так сталося й того разу. «Колос» почав перегони в гостях з одверто слабким опонентом, а в його частині кубкової сітки фаворити сезону мали протистояти один одному.

Стартували наші земляки в неділю, 9 липня — за чотири дні після виграшу в ірпінців. Аматори з Білоцерківщини, не задіяні в основних обласних турнірах, опору майже не чинили — 4:1 на користь гостей, серед яких князював технічний Володимир Макаренко на прізвисько Гуля. Награв він аж на два голи, та й в інших епізодах виблискував ігровою фантазією, хоча звично не напружувався в оточенні не надто вишколених візаві.

За тиждень вдома «Колос» приймав іменитий «Спартак» з Білої Церкви, од якого за місяць до того пропустив два сухі м’ячі в обласному чемпіонаті. Спартаківці під проводом Марка Маліна на зламі двох літніх місяців потішили симпатиків іскрометним футболом. У календарному матчі вони розгромили авангардівців з Українки — 13:2, а на старті кубкових перегонів обіграли броварський «Будівельник» завдяки друготаймовому голу Дмитра Джими, узявши таким робом реванш за поразку в обласному чемпіонаті. Ці непересічні навіть для білоцерківців успіхи окрилили зазвичай обережного в оцінках і прогнозах тренера Маліна настільки, що він однозначно заявив кореспондентові білоцерківської газети «Ленінський шлях»: «Будемо боротись за почесний трофей серйозно. Сподіваємося виправити справи і в іграх на першість області».

Але в Бородянці також вірили в свої сили. «Спартак» — специфічна команда, сильна вдома і боязка в гостях, оскільки майже ніколи не може зібрати на виїзд основний склад», — характеризував опонента по чвертьфіналу Володимир Васильченко. А Валерій Патока, граючий тренер «Колоса», наголошував на манері гри лідерів «Спартака»: «Воротар Юрій Паппа помиляється на виході з воріт, а головний з-поміж оборонців Ігор Пилипенко заграється і погано контактує з партнерами. Зате в атаці максимум уваги варто приділити технічним Анатолію Данельському та Володимиру Шеховцеву — вони завжди там, куди відлітає м’яч».

Матч у Бородянці провів арбітр республіканської категорії Григорій Ейдельман з Києва. Провів якісно, серйозних претензій до нього не мали обидві команди. «Спартак», як і прогнозував наставник гостей, зіграв дуже сильно, надто — по перерві. Але й господарі були чудові! «Ми готувалися саме до цього матчу, добре знали суперника і вірили, що виграємо», — запевняв правий нападник Володимир Шульгач. А центральний оборонець Олексій Ісаєнко вважав, що білоцерківці, відносно легко перегравши «Колос» у чемпіонаті, злегковажили суперником у кубковому чвертьфіналі. «Я вже знав з особистого досвіду, що більшою мірою таланить тому, хто повноцінно налаштовується на боротьбу, — пригадував він значно пізніше, — тому й фантастичний гол Макаренка сприйняв як очікуваний дарунок долі».

Перший тайм залишився за господарями. Володимир Макаренко забив ударом ледь не з центру поля! Правда, білоцерківці не дали розбігатися Шульгачу, якого за реактивний ривок з місця земляки називали Іштояном, і того в другому таймі замінив такий же швидкісний і до того ж повний сил Олександр Цуруль, якому ще не виповнилося й сімнадцяти років. Криня-молодший, як зверталися до Сашка партнери, наданим шансом скористався сповна і подвоїв рахунок, одірвавшись від опікунів у стрімкій друготаймовій контратаці. І хоча гості скоротили різницю в рахунку до мінімуму (влучного пострілу завдав Джима), бородянці перемоги з рук уже не випустили. «Патока, як і в інших особливо складних іграх, відтягнувся в оборону, навівши порядок і зміцнивши її», — розповідав 20-річний на той час голкіпер Дмитро Мойсеєнко.

Що було далі, на жаль, невідомо. Ні в архівах, ні в газетних публікаціях, ні в спогадах ветеранів інформації про півфінал обласного кубкового турніру розшукати не вдалося. Достеменно знаємо лише, що суперником бородянців мав стати переможець чвертьфінальної зустрічі між командами Богуслава та Сквири. Хто це був і чи відбувся той півфінал 1972 року взагалі?.. Сквирська команда «Сантехвироби» пам’ятного сезону виграла чемпіонат облради ДСТ «Спартак», узявши гору в додатковий час над «Спартаком» із Поліського, а її зірками були Володимир Грубрин на прізвисько Рубчик, воротар Анатолій Ігнатов, Петро Мовчанюк, Василь Дідусь та Володимир Лисовець. Богуславці гуртувалися, здебільшого, у колективі фізкультури райцентрівської суконної фабрики, але їхні гравці були мало відомими в області.

Хоч як там було, але «Колос» увійшов до фіналу в двох іпостасях: як безпосередній учасник останнього кубкового поєдинку і як організатор вирішального дійства. Лазар Маркович Овруцький таки переконав очільника Київської обласної федерації футболу легендарного Олега Петровича Лаєвського (колишнього воротаря довоєнного київського «Динамо», який потім служив офіцером-артилеристом у Війську Польському), що саме Бородянка має все необхідне для проведення матчу найвищого обласного рангу. Проводив кубковий фінал голова суддівської колегії Київщини борисполець Михайло Красненко.

«Але насправді зручностей для футболістів у нас було обмаль, — розповідав через багато років Шульгач. — Хіба що поле з більш-менш нормальним газоном. А для роздягалень, наприклад, пристосували кімнатки в Будинку культури. Коли ми йшли до стадіону ті кілька сотень метрів, Патока та Васильченко налаштовували на боротьбу. Ні, суперника ми «розібрали» в подробицях завчасно, кому з ким і як грати з’ясували також раніше… А в останній момент наші головні говорили з футболістами, либонь, так, як комісари на фронті перед боєм: вперед, за Бородянку, за честь і славу…».

«Енергетик» підійшов до фіналу сьомим у регулярному чемпіонаті і вже далеко не таким оптимістичним, як на старті сезону: невдачі деморалізують навіть по-справжньому вишколених гравців. А «Колос», навпаки, ділив третє місце з білоцерківцями і був на піднесенні.

«Футболісти «Колоса» добре підготувалися до фінальної зустрічі, — писав у газеті «Вперед» авторитетний бородянський журналіст Віктор Мороз. — Окрім психологічної переваги — прагнення забити гол не залишало їх протягом усього матчу, — вони мали кращу фізичну підготовку. Півтора тижні тому один з наших футболістів порушив спортивний режим, у черговому відповідальному матчі не вийшов на поле і зробив правильні висновки».

Хлопці з Вишгорода спробували приголомшити бородянців несподіваним стартовим натиском. Але Патока передбачив і такий варіант ігрового сценарію, відповідно налаштувавши команду на спротив. У ці хвилини дуже сильно зіграли не лише захисники, а й напівоборонці Володимир Бєліков і Віктор Тищенко. Пісківець Бєліков господарював у центральній зоні. Технічний, з широким ігровим кругозором, він безпомилково «читав» гру і, опиняючись в потрібний час у потрібному місці, «розвертав» ігровий маневр до володінь суперників. А невисокий на зріст, однак винятково чіпкий і мобільний Тищенко з Мироцького, не випускаючи з лещат індивідуального пресингу швидких опонентів з «Енергетика», раз у раз обривав атаки конкурентів, які лише намічалися.

«Вони, здавалося, устигали скрізь і завжди, — з особливою повагою коментує події півстолітньої давнини Володимир Шульгач. — Бєліков мав світлу голову, а Тищенко був ігровим мотором і, вибачте за грубе порівняння, своєрідним патрульним собакою — якщо пристане до суперника, той уже не відчепиться».

Лік голам у фіналі започаткував Володимир Макаренко: він у властивій лише йому манері поцілив у «дев’ятку» далекобійним ударом із штрафного. «Цей момент матчу, очевидно, був вирішальним, — стверджував у газетному репортажі Віктор Мороз. — Гол справив на гостей таке враження, що вони довго не могли знайти свою гру».

«Колос» уже повноправно домінував на полі. Моменти виникали так часто, що в іншій зустрічі їх стачило б на перемогу з великим рахунком. Але фінал передбачав не тільки наснагу, а й хвилювання. Лише цим варто пояснювати дивовижні промахи Патоки, Макаренка та Васильченка. Зате неділя, 30 липня виявилася винятково щасливою для Шульгача.

«Ефективну гру показує Володимир Шульгач, — розповідав у газеті «Вперед» Віктор Мороз. — Стрімкі ривки цього форварда можуть спантеличити будь-якого захисника. Виникає часом враження, що вперед біжить один Шульгач, а його переслідувачі лиш збираються набрати швидкості».

Дружнянський Грушка, який в Бородянці став ще й Іштояном з подачі жартівника Олександра Максюти на прізвисько Шуляк, і подвоїв рахунок. «Я підхопив м’яча ще на своїй половині поля і, побачивши попереду вільний простір, як ракета спуртував до чужих володінь, — з особливим задоволенням переказав пам’ятний фінальний епізод Володимир Шульгач. — Уже поблизу штрафного майданчика обіграв двох опонентів, у штрафному — третього і, не зупиняючись, прокинув на швидкості м’яча повз голкіпера і просто забіг у ворота».

«Я бачив на своєму віку тисячі маленьких ігрових шедеврів, як казав про взяття воріт незабутній Віктор Олександрович Маслов, але таких, як гол Шульгача, — ні, бо він і справді був унікальним», — стверджував нині вже покійний легендарний бородянський футболіст з минувшини Василь Андрійович Сапсай. А майбутній універсал нашої команди Костянтин Мироненко, який спеціально приїжджав до райцентру на кубковий фінал, пригадує, що сказав десятирічному братові Сашку, також майбутній зірці «Машинобудівника», саме після диво-голу Шульгача: «Бачиш, як люди грають?! Запам’ятай усе, ти з часом також гратимеш, як вони».

Однак вишгородські футболісти, на диво, перехопили ініціативу під кінець першого тайму. Не в останню чергу тому, що господарі розслабилися, обернувши передматчеву впевненість в своїх силах на горезвісну самовпевненість. Двічі приїжджі футболісти були близькими до успіху, та надійно зіграв юний Мойсеєнко на останньому рубежі. Спочатку він чітко зафіксував шкіряного в своїх руках, опинившись сам на сам з нападником, а потім одвів загрозу воротам, відчайдушно кинувшись в ноги суперникові.

«Енергетик» і другий тайм почав активно. «Не скажеш, що гості диктували умови, — наголошував у газетному звіті спортивний оглядач «Вперед». — Але тепер перед нами була знайома команда, що вміє вести ефективну боротьбу. Помітною була перевага вишгородських напівзахисників, яких очолював Петро Онищенко, колишній гравець юнацької збірної республіки». Гострі моменти виникали біля обох воріт, але безпомилково діяв Дмитро Мойсеєнко, та й оборонці Олександр Максюта, Олександр Корнич і неперевершений Олексій Ісаєнко виявилися на висоті. Натомість бородянці свою нагоду не змарнували — на 65-й хвилині Шульгач провів третій гол, а талановитий Олександр Цуруль, вийшовши на заміну вже за комфортних 3:0, добряче понервував опонентів затяжними рейдами до чужих воріт.

На глядацьких лавах уже панувала ейфорія, яка досягла апогею, коли Олег Лаєвський вручив капітанові «Колоса» Володимирові Васильченку вперше в історії завойований бородянцями Кубок області. На різних етапах офіційного турніру, другого за рангом у столичному регіоні, виступали 17 наших земляків. Це — воротарі Дмитро Мойсеєнко (Пісківка) та Василь Сергеєв (Нова Гребля), оборонці Олександр Максюта і Юрій Цуруль (Бородянка), Олексій Ісаєнко (Немішаєве), Олександр Корнич (Клавдієве) та Микола Клокун (Загальці), напівоборонці Володимир Бєліков (Пісківка), Володимир Васильченко, Михайло Легоцький і Володимир Макаренко (Бородянка), Петро Онопрієнко (Бабинці), Микола Титенко (Дружня), Віктор Тищенко (Мироцьке), нападники Валерій Патока, Олександр Цуруль (Бородянка) та Володимир Шульгач (Дружня).

«Я досі вважаю ту команду однією з найкращих у бородянському футболі за всі часи», — зізнався зовсім недавно головний герой кубкового фіналу-1972 Володимир Шульгач.

Особливою була пара центральних оборонців Ісаєнко — Корнич. Їх можна було вважати й еталоном для гравців амплуа. Фізично сильні, вони однаковою мірою вдало діяли як у повітрі, так і внизу, а ще були тактично грамотними, уміли розгадати намір опонента і правильно передбачити можливий напрямок атаки, майже бездоганно взаємодіяли один з одним. Ісаєнко, правда, був значно швидшим за Корнича, зате його партнера вирізняла виняткова пластичність.

А попереду справно діяли троє спітворців атакувального маневру: Васильченко, Макаренко та Патока. Васильченко був своєрідним хвилерізом, зачищав огріхи партнерів, але й передачу міг видати — мов на тарілочці піднести м’яча. Макаренко, навпаки, чорнову роботу не полюбляв, його стихія — гострий пас і віртуозне виконання штрафних. А Патока, здається, умів на полі все. Він тонко розумів, ба — відчував гру на рівні підсвідомості, був дуже технічним і винахідливим, однаковою мірою вдало діяв як у нападі, так і в обороні, та ще й мав бездоганно поставлений завершальний удар.

«Васильченко та Патока й утворили чудовий дует організаторів, — стверджував Шульгач. — Васильченко був м’яким і приязним, особливо для молодих — його поради були вчасними і потрібними. А Патока, самотужки дбаючи про матеріальне забезпечення команди, навпаки, був особливо вимогливим і навіть жорстким у стосунках з одноклубниками».

«Патока і справді був жорстким, але, по-перше, справедливим, а по-друге, як на мене, занадто ліберальним, — доповнював історичні характеристики Олексій Ісаєнко. — На жаль, футбольну, а подеколи й життєву долю багатьох бородянських футболістів тих пам’ятних часів понівечила горілка. Бо хтось обмежувався пляшкою сухого вина на трьох після матчу, а комусь і пляшки міцної бракувало для одного»…

Відшумів тріумфальний 1972-й і не загубився в особливому переліку найуспішніших для Бородянщини футбольної років. Історичне сходження на кубкову вершину зайняло гідне місце й серед інших знакових для регіону тогорічних подій: у травні борець і викладач фізкультури з Немішаєвського радгоспу-технікуму Віталій Панченко став найпершим у районі суддею республіканської категорії; за місяць 16-річні юнаки фінішували другими в обласному турнірі Кубка «Юність», поступившись у фіналі яготинцям, а виокремлювалися в команді майбутні наші зірки Верещинський, Буряк, Шевченко та Курінний; пісківський «Рубін» став третім у чемпіонаті облради ДСТ «Колос» серед юнаків — до слова, вперше в історії; сам «Колос» посів третє місце в комплексному заліку чемпіонату Київщини, хоча ні дорослі (4 місце), ні юнаки (5/6 місця) на подіум так і не зійшли.