Капітан назавжди : Київщина футбольна

Капітан назавжди

10.07.2016 Київщина футбольна

Микола Миколайович ВОЛОСЯНКО (13.03.1972, Івано-Франківськ – 06.06.2012, Київ). Перші тренери – Т. М. Белей, І. М. Краснецький. Команди: «Прикарпаття» (Івано-Франківськ), ЦСКА (Київ), «Борисфен» (Бориспіль), «ЦСКА-Борисфен» (Київ), «Динамо» (Київ), «Арсенал» (Київ), «Іллічівець» (Маріуполь), «Волинь» (Луцьк).

Тренерська кар’єра: «Борисфен» (Бориспіль), «Металург» (Донецьк), ДЮСШ «Арсенал» (Київ), «Княжа» (Щасливе), ФК «Буча». Чемпіон України 1997, 1998 років, володар національного кубка – 1998. Виступав у національній і молодіжній командах України.

Прикарпатець за походженням, він осів у Києві, а найвагоміший внесок зробив у розвиток футболу на Київщині. Це – про Миколу Волосянка. Ази народної гри він пізнав на малій батьківщині, навчаючись у спеціалізованому футбольному класі під керівництвом знаних у рідному краї фахівців – Івана Краснецького і Тараса Белея. А вже звідтам, отримавши зразкову характеристику та справивши неабияке враження на столичних тренерів, подався до Києва.

Столичний період футбольної науки розтягнувся на чотири роки минув під батьківським наглядом легендарного Володимира Григоровича Киянченка. Самотності не відчував, оскільки був компанійським од природи, та й брат, якому також пророкували велике спортивне майбутнє, удосконалював у тому ж таки Республіканському вищому училищі фізичної культури свої беззаперечні легкоатлетичні здібності…

Повернувшись до рідного міста, Микола встиг зіграти кілька матчів за тамтешній клуб у другій союзній лізі. Але столиця, з’ясувалося, просто так відпускати футбольний талант уже не бажала. Його повернули до Києва, уже до славнозвісного «Динамо», яким хлопець буквально марив у дитячі роки, і світ розцвів казковими барвами.

Казка, на жаль, зоріла недовго – блакитно-білі, зоставшись без великого Лобановського, який перебрався на Близький Схід, вирішити армійське питання резервістам уже не могли. Волосянка забрали до Остера в показових зразках сумнозвісної беріївської доби – під конвоєм і ледь не в наручниках, на світанку й без права на телефонний дзвінок. Правда, уся строкова затягла на днів двадцять, а потім юнака, також без будь-яких пояснень, відвезли до столиці й наказали «дослужувати» в тому ж таки футболі, але рангом нижче…

Армійська команда стала для прикарпатця, звичного до відносно вільного ставлення до життя, гарною школою. Саме там він утвердився в думці, що футбол – основна справа та його доля, і саме там оточуючі пізнали Миколу Волосянка як гарну людину з обов’язковими для такого визначення чеснотами – товариськістю, принциповістю та справедливістю. Не дивно, що попит на перспективного футболіста з яскравою характеристикою виявився високим. І він знову повернувся з рідного «Прикарпаття», яке провалило прем’єрний сезон у вищій національній лізі, до столичного краю.

Повернувся, аби стати легендою щойно створеного «Борисфена». Саме зовсім молодого Волосянка зібрані в бориспільському клубі майстри, переважно – з іменем і солідним ігровим стажем, обрали своїм капітаном. І з цим гоноровим статусом він провів понад сто календарних матчів, здобуваючи разом з одноклубниками медалі та призи в нижчих національних лігах. То був особливий капітан, мало схожий на класичні зразки – без металевої нотки в командирському голосі. Там, де решта брали силою, Микола «запалював» добротою та довірою, що базувалися на непогрішній справедливості. Навіть злившись з армійським відомством, вирощений на Київщині «Борисфен» не розгубив і не розтринькав особливої привабливості. До вищої національної ліги київська (хіба що формально – глядацьку аудиторію творили, як правило, посланці столичного регіону) команда пробилася з найкращим капітаном у своїй історії – Миколою Волосянком, який в одному з найперших матчів серед еліти забив аж два м’ячі славнозвісному ще з союзних часів «Шахтареві»…

Шкода, проте вищоліговий політ «Борисфена» був обірваний з лихої волі можновладців одразу після злету. Популярна газета «Український футбол», опублікувавши на першій сторінці своєрідний некролог по клубу, який обіцяв стати врівень з українськими грандами, висловила припущення, що Волосянко зостанеться в Києві. Так і сталося: надійного стопера забрало «Динамо». Праця під проводом незабутнього Метра стала визначальною в його житті: окрім медалей, титулів і прем’єри в національній команді, Микола набув і безцінних знань, які сприяли народженню молодого тренера.

Він завершив ігрову кар’єру там, де його найбільше любили та цінували. Там же, в «Борисфені», почав і нову кар’єру – тренерську. Молоді фахівці, згуртувавшись довкола Степана Матвіїва, — тріо сформували ще й Волосянко з Андрієм Аненковим (усі – з борисфенівським минулим!) швидко зажили правдивої слави по-справжньому перспективних. Вони залишили яскравий слід і в елітному дивізіоні з бориспільським колективом, і вивели на високий турнірний рівень «Княжу» з Щасливого.

Микола виконував роль асистента і мріяв про самостійну працю, навчаючись на тренерських курсах при Федерації футболу країни. Шанс проявити себе в новому статусі Волосянко отримав у Київській області, яка давно стала для нього рідною. Він очолив резервістів ФК «Буча» і вивів їх у беззаперечні лідери групових перегонів у першій обласній лізі. Однак отримати заслужені нагороди не встиг. Один з найобдарованіших молодих фахівців раптово помер за день до вручення йому тренерського диплому найвищої категорії…

(З ІСТОРИЧНОГО ЦИКЛУ «ПЕРША СОТНЯ КИЇВЩИНИ ФУТБОЛЬНОЇ»)