Гладкий чи Рибалка. Хто ближче до істини? : Київщина футбольна

Гладкий чи Рибалка. Хто ближче до істини?

19.02.2025 Київщина футбольна

«Лірики» проти «фізиків» на сучасний футбольний лад.

Олександр Гладкий, вихованець Харківщини футбольної та Сергій Рибалка, його сусід із Сумщини в один день і в одному місці, на фінальному дійстві Меморіалу Макарова, висловились абсолютно протилежно про ситуацію в українському футболі.

Обидва — відносно недавні професіонали з досвідом виступів у головній національній команді, обидва — правдиві зірки вітчизняного футболу, обидва продовжують активну кар’єру в аматорських клубах аж ніяк не найгіршого рівня.

Олександр Гладкий, однак, переконаний, що між аматорським і професійним футболом — прірва, тоді як Сергій Рибалка стверджує, що футбол аматорів принаймні не гірший від того, що його демонструють у Професіональній футбольній лізі.

Як на мене, обидва мають слушність у цій риторичній дискусії, яка людям мого покоління нагадує про хрестоматійні суперечки так званих «ліриків» і «фізиків» — нехай не за змістом, але за безапеляційністю риторичності безсумнівно. Адже в обох випадках істину варто шукати в точці зору, причому у відправній точці — передусім.

Гладкий оцінює ситуацію з обпаленої війною Лозової, більшою мірою — навіть з дніпропетровської Юрівки, де його рідний «Авангард» відчайдушно намагається вижити та зберегти футбол як історичний прапор-дороговказ для земляків. «Авангарду» важко, як нестерпно важко зараз і всій Україні.

А Рибалка, нехай і позбавлений звичних пільг і переваг прем’єрлігового футболу, почувається доволі комфортно в амбітному пристоличному ФК «Лісне», зустрічаючи в Лізі аматорів України і навіть в обласному чемпіонаті не одного і далеко не кількох своїх недавніх опонентів і партнерів з турнірів високого професійного рівня.

Гладкому, який поєднує функції гравця та спортивного директора клубу, важко призвичаїтись не лише до посереднього рівня регіональних змагань, але й до того, що реально підсилити команду насправді складно, бо непросто переконати можливого новачка долучитися до колективу, який виживає в сіро-чорних воєнних буднях далеко від рідної домівки.

Рибалка грає в непогано забезпеченій матеріально команді й виступає в обласному чемпіонаті столичного регіону — одному з найсильніших, якщо не найсильнішому взагалі турнірі вітчизняних аматорів, і знає, що за потреби до нього завжди й залюбки долучаться виконавці подібного вишколу.

Гладкому важко бодай уявити, що Харківщина чи Дніпропетровщина, особливо — за нинішніх умов, спроможні підготувати для ПФЛ України нову й насправді конкурентну команду.

А Рибалка достеменно знає, що Київщина футбольна вже зробила це не раз і не двічі — починаючи з прем’єрлігового нині «Колоса». Більше того, чемпіони Київщини останніх за часом років — «Нива», «Дружба», «Колос-2» (читай — «Штурм») — органічно долучившись до регулярних змагань професіоналів, не загубилися й там. Майже незмінним складом, до речі, що свідчить про готовність адаптуватися до професійних умов і вимог завчасно.

Мова не лише про рівень виконавців і мотивації — про фаховий рівень організаторів і тренерів також. Та ж «Дружба», приміром, ще за часів аматорського побуту, приваблювала рідкісним умінням поставити процес відновлення та реабілітації по-справжньому сучасно — досвід мирівців і справді заслуговував вивчення та поширення.

Риторичність умовної дискусії, мимохіть затіяної богатирями нашого футболу, очевидна. З огляду на це тим, хто всіляко підтримує народну гру в особливо складні часи воєнного лихоліття, як і тим, хто свого життя без футболу взагалі не уявляє, важливо не збитися на манівці порівняльних звинувачень. У кожного свої можливості і свої проблеми — так облаштовано світ. Маємо просто робити те, що можна, що доступно, що реально. Бо в іншому разі годі буде навіть мріяти про можливий розвиток українського футболу надалі. (ВалВал)