Футбольні байки від Валерка (8) : Київщина футбольна

Футбольні байки від Валерка (8)

06.04.2014 Київщина футбольна

Усе, про що йтиметься в цьому циклі житейських історій, — правда, чи майже правда. Вони, як нині модно казати, ексклюзивні: я або був їх безпосереднім учасником, або записав почуте з перших уст.

Це своєрідний, без парадної помпезності та категоричних оцінок, літопис футбольної дійсності з відомими особистостями народної гри в епіцентрі подій.

Довголіття з розуму

В’ячеслав Колосков очолював радянський, а пізніше російський футбол майже три десятиріччя. Це й справді досягнення з унікальної низки гіннессівських. Висловлювалися про його діяння зазвичай по-різному: скільки людей, стільки й думок. Однак про виняткове вміння Колоскова реально оцінити ситуацію і зробити для себе правильний висновок, що й стало підгрунтям для його довголіття на високій керівній посаді, ходили легенди. Кияни пересвідчилися в особливому дипломатичному таланті гостя з Москви, коли той на початку вісімдесятих років минулого століття приїхав на вшанування нашого «Динамо», яке всупереч обструкції та всіляким перепонам з боку союзної федерації в черговий раз підкорило чемпіонську вершину. Щойно Колосков вийшов до трибуни, як переповнена зала осудливо загуділа. Той лише посміхнувся і, піднявши руку, немов школяр, попросив помовчати бодай хвильку. «Маю повідомити щось особливе», — додав у відповідь на безперервний гул. А коли люди замовкли, сказав просто, ніби в дружній кулуарній розмові: «Іспанці запросили радянський клуб для участі в літньому міжнародному турнірі. Ми порекомендували організаторам московський «Спартак». Однак іспанці заперечили. Мовляв, у них такої команди не знають, а хочуть, щоб обов’язково приїхало київське «Динамо»… Зала Палацу спорту зайшлася в оваціях. А Колосков, перечекавши бурхливі емоції киян, виступив із десяти- хвилинною, частково навіть критичною промовою, після якої і зійшов з трибуни уже не ворогом, а майже другом захоплених симпатиків «Динамо».

Король повітря

Володимир Мунтян, невисокий на зріст, але неабияк вишколений і кмітливий хавбек київського «Динамо», з об’єктивних причин не полюбляв гру в повітрі. Не дивно, що й м’яч ударом головою він забив лише один. Однак запам’ятав його на все життя. Хоча й зовсім не тому, що став той гол унікальним. «Виступали ми в Донецьку проти «Шахтаря», — пригадував уже по завершенні кар’єри уславлений динамівець. — Наприкінці матчу Біба подавав кутовий, а я, щоб якось дезорієнтувати суперника, став на лінії площі воріт якраз навпроти ближнього кута «рамки», який стеріг гренадерської статури захисник. І треба ж такому статися, що м’яч, поданий Бібою, поцілив у мою голову і дивовижним чином зрикошетив у сітку повз вайлуватого футболіста «Шахтаря». Після матчу в нашій роздягальні тільки й сміху було, що над моїм голом»… Але в інтерпретації ранкових газет Мунтян виявився справжнім героєм. «Хавбек «Динамо» вистрибнув найвище, на мить завис у повітрі і, правильно оцінивши позицію, осмислено переправив м’яча в кут воріт гірників», — написали газетярі. Відтак до молодого напівоборонця надовго приклеїлося прізвисько «Король повітря».

Коло пошани

Нерозлучні друзі, Віталій Хмельницький і Федір Медвідь, вибралися вже після завершення ігрової кар’єри на республіканські фінали «Шкіряного м’яча». Хмельницький, головний футбольний пересмішник України, усю дорогу не проминав нагоди пожартувати над одноклубником. І таки роздратував спокійного зазвичай Медвідя. Той розпалився не на жарт і полишив друга самого перед початком урочистого параду відкриття, заявивши, що це його, а не Хмельницького, стадіон вітатиме стоячи. Не дочекавшись появи Медвідя, диктор оголосив про присутність на святі знаменитого лівого крайнього київського «Динамо» в загальному переліку почесних гостей. Люди привітали свого недавнього улюбленця гарячими оплесками. І тут на біговій доріжці поблизу протилежних трибун з’явився й Медвідь в оточенні кількох десятків юних футболістів. Імпровізована колона рушила в напрямку високого зібрання під гучні вигуки спеціально проінструктованих хлопчаків: «Зустрічайте, це легендарний Федір Медвідь!» — галасували ті. Сам ветеран, удаючи себе зніяковілим, голосно просив оточуючих: «Та навіщо, не треба!». Однак люди на трибунах уже встали й захоплено вітали недавню зірку українського футболу. І лише Хмельницький, сховавшись за спинами керівників області, беззвучно реготав, спостерігаючи за цим дивовижним колом пошани, так майстерно облаштованим його другом.