Футбольні байки від Валерка (5) : Київщина футбольна

Футбольні байки від Валерка (5)

16.03.2014 Київщина футбольна

Усе, про що йтиметься в цьому циклі житейських історій, — правда, чи майже правда. Вони, як нині модно казати, ексклюзивні: я або був їх безпосереднім учасником, або записав почуте з перших уст.

Це своєрідний, без парадної помпезності та категоричних оцінок, літопис футбольної дійсності з відомими особистостями народної гри в епіцентрі подій.

Підручник з флюорографії

Професіональний спорт і навчання — речі не вельми сумісні з об’єктивних причин: між офіційними матчами і щоденними тренуваннями викроїти вільний час для лекцій і заліків таки непросто. Звісно, приємні винятки також трапляються. Та вони лише підтверджують загальне правило. Тому й ситуації, в яких опиняються зазвичай футболісти-студенти під час рідкісних відвідин альма-матері, бувають неабияк смішними. Іронічний, але добрий душею Олександр Миколайович Балакін, син першого вітчизняного судді міжнародної категорії і сам відомий футбольний арбітр, розповідав, як один з його знайомих, щойно зарахований на заочне відділення Інституту фізкультури, примчав після вступної лекції прямо до нього додому. «Що сталося ?» — здивувався Балакін, побачивши на порозі новоспеченого студента. «Сказали, що відрахують кожного, хто не здасть флюорографії, а в мене цього підручника немає,— випалив той скоромовкою, ледь не плачучи. — Виручай, Сашко!»… Інший майстер шкіряного м’яча потішив і викладача, і всю навчальну групу, коли записував на дошці вступне речення з диктанту. Дійшовши до краю дошки, він спинився, не знаючи, що робити далі. «Перенесіть», — автоматично сказала викладач. Студент завагався, подумав — і переніс дошку в інший куток аудиторії. Шаленому реготу присутніх позаздрив би, либонь, і сам Аркадій Райкін…

Рік народження

Розхоже прислів’я про синів, двоє з яких розумні, а третій футболіст, особливо поширене в далекі вже довоєнні роки, самі футболісти спростували не раз і не двічі. Можливо, багатьом із них і справді бракує специфічних знань, однак ні природним розумом, ні кмітливістю та дотепністю вони, як правило, не обділені. І за потреби таки вміють поставити на місце навіть занадто гонористих нахаб. Як це й зробив у рідному Запоріжжі відомий за виступами в «Дніпрі» та «Чорноморці» Петро Христофорович Чилібі, непересічний хавбек на футбольному полі і справжній лідер колективу поза ним. Один з партійних начальників, хильнувши зайвого, спробував покепкувати над футболістами безпосередньо під час урочистого застілля. Чилібі відреагував експромтом. «Про що мова, якщо ви навіть свого року народження не пам’ятаєте! «Пихатий п’яниця підтексту репліки не вловив і заклався на сто рублів. Але в підсумку змушений був віддати їх футболістові під глузливий сміх заповненого ресторану: запис у паспорті засвідчив, що він не сорок першого, а тисяча дев’ятсот сорок першого року народження!

Авто для Симоняна

Любов до футболу за союзних часів була такою великою, а матеріальні можливості такими скромними, що захоплений люд готовий був і справді віддати своїм улюбленцям останню сорочку в рідкісні миттєвості справжнього тріумфу. Розповідають, що після перемоги тбіліського «Динамо» в єврокубковому фіналі 1981 року грузинські симпатики клубу всю ніч провели на стадіоні своєї команди. Вони співали, обмінювалися враженнями і почергово підходили до центрального кола, щоб покласти до величезної скрині свій грошовий внесок. Сума, що її зібрали уболівальники «Динамо», у сотні разів перевищила державну винагороду. Про такий гонорар могли хіба що мріяти навіть футболісти уславленого мадридського «Реала», на той час — найбагатшого клубу світу. А от уболівальники вірменського «Арарата» зробили наставникові своєї команди Микиті Павловичу Симоняну винятково вишуканий дарунок на честь тріумфу в союзному чемпіонаті 1973 року. Під час масових урочистостей вони викотили на бігову доріжку єреванського стадіону «Раздан» іномарку найсучаснішої моделі й попрохали знаменитого тренера зробити коло пошани перед заповненими трибунами. Симонян вирулив на поворот, але люди його зупинили. «Що ж ти, Павловичу, так скромно їдеш — посигналь, будь ласка!». Симонян натис на сигнал, але звуку не було. «Може, щось заважає?» — спитали його з доріжки. Тренер підняв пристрій і побачив під ним розкішний діамант…