Футбольні байки від Валерка (3) : Київщина футбольна

Футбольні байки від Валерка (3)

02.03.2014 Київщина футбольна

Усе, про що йтиметься в цьому циклі житейських історій, — правда, чи майже правда. Вони, як нині модно казати, ексклюзивні: я або був їх безпосереднім учасником, або записав почуте з перших уст.

Це своєрідний, без парадної помпезності та категоричних оцінок, літопис футбольної дійсності з відомими особистостями народної гри в епіцентрі подій.

Погана прикмета

Михайло Окунь, корінний петербуржець, освічена й інтелігентна людина, тренував київське «Динамо» 1949 року. Футболісти ставилися до нього з особливою теплотою: наставник, як правило, був спокійним і не підвищував голосу на підопічних. А що вже кохав свою дружину!.. «Ми дивилися на них, як на героїв з романтичного кінофільму”, — пригадував Олександр Щанов, київський динамівець повоєнних років. Однак футбол має свої закони, і коли дружина тренера зайшла до клубного автобуса, щоб доїхати з ірпінської бази до Києва разом з футболістами, ідилія розвіялася, немов казкове марево. Окунь лаявся, ніби портовий вантажник! І футболісти, переважно — досвідчені чоловіки, опустили голови, соромлячись зустрітися поглядом з розпашілою від образи жінкою. «Вона вибігла з автобуса, заливаючись слізьми, але ситуації й це не змінило: за Ірпенем ми ледь не перекинулись, а вечірній матч — програли», — закінчив розповідь Щанов. Випробовувати долю й справді не варто: жінка в автобусі, як і на кораблі, — погана прикмета.

Не той Хмельницький

Віталій Хмельницький, знаменитий лівий крайній київського «Динамо» та збірної СРСР 60-70-х років минулого століття, був загальним улюбленцем футбольних фанатів. А в рідному Жданові, таку назву мав у двадцятому столітті нинішній Маріуполь, його взагалі обожнювали. Коли талановитий юнак грав за «Шахтар», земляки на донецькому стадіоні спеціально купували квитки в один сектор, аби він почував себе наче вдома. А коли форвард перебрався до Києва, симпатики засумували. І через якийсь час спорядили до столиці делегацію: з’ясувати, чи все гаразд у хлопця. На залізничному вокзалі найняли таксі й наказали водієві везти їх прямо до Хмельницького. Таксист, довго не вагаючись, доставив ждановців на всесвітньо відому київську площу і показав на пам’ятник. Походили гості довкола, обдивилися все і дійшли такого висновку. Що пам’ятника Віталику поставили — дуже добре. Значить, поважають його і в Києві. А от на хорошого скульптора в столиці, судячи з усього, поскупилися. Бо той козак, що на коні сидить, на їхнього Хмельницького насправді мало схожий. Так і доповіли громаді, щойно добралися до міжміського телефону.

Автограф на день народження

Ставши динамівцем, Віталій Хмельницький заприятелював із своїм ровесником Федором Медвідем. Вони дружили по-справжньому щиро. Хоча без витівок і приколів обійтися Хмельницький не міг ніколи: він, як-то кажуть, пересмішник від природи. Тож і на день народження друга, уже по завершенні їхньої блискучої спортивної кар’єри, Віталій Григорович підготував особливий подарунок… Вийшов іменинник з під’їзду — і його одразу ж оточили кілька десятків дітлахів. Простягують блокноти і ручки, просять автограф. Приємно Медвідю: таки пам’ятають! Розписується він у блокнотах, а черга все не зменшується: хлопці, отримавши автограф, підходять знову і знову. Нарешті, стомився футбольний ветеран, заблагав перепочинку. «Ви хоч знаєте, в кого автограф берете?” — запитав задоволено. І почув у відповідь стоголосе: «Звісно, що знаємо, — в Хмельницького!»… Лише тепер Медвідь усе зрозумів. Оглянувся й побачив у віддаленій автівці свого зігнутого від реготу ледь не впоперек друга-витівника…