Футбольні байки від Валерка (2) : Київщина футбольна

Футбольні байки від Валерка (2)

23.02.2014 Київщина футбольна

Усе, про що йтиметься в цьому циклі житейських історій, — правда, чи майже правда. Вони, як нині модно казати, ексклюзивні: я або був їх безпосереднім учасником, або записав почуте з перших уст.

Це своєрідний, без парадної помпезності та категоричних оцінок, літопис футбольної дійсності з відомими особистостями народної гри в епіцентрі подій.

Допінг по-одеськи

Якось в тісному футбольному колі розпалилася дискусія про походження допінгу. Сидимо, сперечаємося, наводимо приклади з американського та радянського спорту, згадуємо про неіснуючу вже Німецьку Демократичну Республіку і навперебій переповідаємо прочитане в різні часи про Китай. Дискусія поступово заходить в глухий кут — приклади ілюструють предмет суперечки, однак не аргументують головного. Тільки Євген Мефодійович Кучеревський, найавторитетніший і найдосвідченіший з-поміж нас, загадково посміхається і мовчить. Я здогадуюся: він уже визначився і просто чекає на загальну паузу, щоб оголосити свою версію. Так і є. «Допінг, як і все інше, винайшли в Одесі», — безапеляційно заявляє Кучеревський, і розповідає історію, почуту від одеських завсідників футбольних баталій ще за часів своєї воротарської кар’єри в тамтешньому СКА. 1913 року фіналістами чемпіонату Російської імперії стали збірні Одеси та Петербурга. Петербуржців вважали беззаперечними фаворитами, на одеситів, здається, не ставили навіть їхні земляки. Команди вийшли на поле і суддя вже приготувався дати стартовий свисток, як від заповнених вщерть трибун пролунало: «Момент!» і до центрального кола неспішно вирушив одягнутий в костюм із краваткою офіціант. На фахово зігнутій руці він тримав срібну тарілку з високою чаркою, наповненою по вінця горілкою. Судді та петербуржці буквально заклякли від здивування. Тим часом капітан одеситів, осушивши чарку в один прийом, хвацько витер вуса і голосно сказав: «А тепер, панове, можна й починати!» І ледь не перший контрвипад господарів завершився взяттям воріт ошелешеної команди Петербурга. А загальний рахунок матчу—4:2 на користь одеських футболістів, які не знали ні втоми, ні розчарування. «Допінг зробив свою справу!» — підсумував розповідь Кучеревський під загальний регіт присутніх.

На губу!

Подейкують, нинішніх футболістів, буває, штрафують. Інколи — гривнею, частіше — доларом. Уболівальники, як правило, сприймають інформацію про це з особливим задоволенням. Такі часи. А в далекі вже повоєнні роки, коли майстри шкіряного м’яча заробляли відносно небагато, зате користувалися шаленою популярністю серед простого люду, траплялися й інші способи покарання. Десь на зламі сорокових і п’ятдесятих років, пригадував Олександр Іванович Щанов, тодішній хавбек київського «Динамо», грали «блакитно-білі» вдома проти команди чи то з Горького, чи то зі Сталінграда. Грали погано — і м’яч не слухався, і наснаги не було. Футбол, як і життя взагалі: якщо вже не заладилося спочатку, то щось змінити й справді важко. А глядачів — повні трибуни! Свистять і лаються. Лаються і футболісти на полі: хтось незручну передачу зробив, а комусь здалося — навмисно. Нарешті, відмучили матч, заходять до роздягальні, а там уже — військовий патруль з автоматами напоготові. З’ясувалося, присутній на стадіоні Тимофій Амбросійович Строкач, республіканський нарком внутрішніх справ, наказав посадити динамівців Дашкова, Жиліна та Пономарьова на гаупвахту! Покараним футболістам не дозволили навіть перевдягнутися — так у формі та в бутсах і вивезли зі стадіону, наказавши охоронцям утримувати їх, як найзлісніших злочинців. «На виручку прийшли уболівальники — і харчами, і одягом допомогли, і стояли біля гаупвахти доки хлопців не відпустили», — закінчив розповідь Щанов. І додав після тривалої паузи: «Не думаю, щоб за Гавранчичем або Ринконом сучасні симпатики «Динамо» так переживали».

Наказ адмірала

Олександр Ткаченко, відомий російський поет і член ПЕН-клубу, дитинство і юність провів у Криму, виступаючи зокрема за сімферопольську «Таврію» в союзній футбольній першості. Безпосереднім свідком «допінгу навиворіт» він став у Севастополі, де місцевий Спортклуб Чорноморського флоту змагався з вільнюським «Жальгірисом». Після першого тайму господарі програвали з непристойним рахунком 0:4. Так буває в футболі нечасто — нічого не ладиться, але зрозуміти це сторонній людині важко. Тим паче, якщо ця людина — командувач Чорноморським флотом і футболісти для нього — звичайні матроси, боцмани та мічмани. От і адмірал Горшков, а мова саме про нього, зайшов у перерві до роздягальні команди СКЧФ з очевидним бажанням «запалити» гравців на штурм чужих бастіонів. Як це роблять зазвичай люди військові, пояснювати не варто. Когось іншого розчаровані й озлоблені футболісти, може, й послали б під три чорти, але тільки не командувача. Проте гумору вони не позбавлені. Повернулися севастопольці після перерви, зайняли свої місця і… Ні, свисток арбітра ще не встиг пролунати, як капітан господарів церемоніальним кроком вирушив у напрямку ложі для почесних гостей. Стадіон замовк, а капітан поставленим — боцманським! — голосом звернувся до Ґоршкова: «Товаришу адмірал Радянського Союзу, дозвольте почати штурм воріт опонента!» Очі Горшкова запалали священним вогнем полководця «Починайте!». Севастопольці всією командою кинулися в атаку – і пропустили ще три голи. Глядачі на трибунах умирали зі сміху…