Футбольні байки від Валерка : Київщина футбольна

Футбольні байки від Валерка

22.02.2014 Київщина футбольна

Усе, про що йтиметься в цьому циклі житейських історій, — правда, чи майже правда. Вони, як нині модно казати, ексклюзивні: я або був їх безпосереднім учасником, або записав почуте з перших уст.

Це своєрідний, без парадної помпезності та категоричних оцінок, літопис футбольної дійсності з відомими особистостями народної гри в епіцентрі подій.

Колеги мимоволі

Історію цю встигли розтиражувати в пресі. Правда, з чужих слів. А от мені поталанило слухати її в авторському виконанні неперевершеного Євгена Пилиповича Лемешка. Скажу вам щиро: це таки варто було чути!.. Лемешко, заслужений тренер України, найкращу частину наставницької кар`єри провів у Харкові. Саме під його проводом тамтешній «Металіст» 1988 року завоював Кубок СРСР. Але траплялися й невдачі — від поразок, як відомо, ніхто не застрахований. Лемешко переживав їх особливо болісно. Міг і розгніватися, і накричати на підопічних. Але того разу в автобусі, що вирушив зі стадіону до клубної бази, було навдивовижу тихо. Тренер мовчки сидів на передньому сидінні, не відводячи очей від вікна. Проте футболісти довго журитися не вміють. Слово за слово — і вже в глибині салона хтось не стримався і розсміявся. Тим часом автобус пригальмував на світлофорі, і тренер, розчинивши вікно, голосно гукнув до водія асенізаційної машини, що зупинилася поряд: «Привіт, колего!». Той аж розсердився: «І який це я тобі колега? Хіба не бачиш, що везу?». На що Лемешко, навіть без натяку на посмішку, відреагував блискавично і цілком серйозно: «А я хіба щось інше?!..» До самісінької бази в автобусі ніхто не зронив і слова. Зате в наступному матчі «Металіст» був чудовим і здобув яскраву перемогу.

Магія українських прізвищ

Мало кому відомо, проте чверть століття тому московські функціонери спробували відродити популярну колись традицію міжреспубліканських показових матчів. І буцімто запропонували зіграти прем`єру збірним України та Російської Федерації. З якихось причин ідею матеріалізувати так і не поталанило. Чи то мотивації радянським професіоналам забракло, чи «вікна» в щільному турнірному графіку не знайшлося. Але в Євгена Мефодійовича Кучеревського, царство йому небесне, було своє пояснення з цього приводу. «Знаєш, оказія вийшла, — розповідав він мені в антракті між тренуваннями «Дніпра» на передсезонному зборі. — Подали ми москвичам попередню заявку, почитали вони її — і дали відбій. Мовляв, грати не будемо нізащо — страшно»… Жартівник Кучеревський зробив театральну паузу, щоб дочекатися мого запитання про список гравців, і вибухнув сміхом: «А лінія нападу в нас була — Дикий, Лютий і Таран!»

Така доля

Свого часу довелося мені працювати пресовим секретарем у професіональному бориспільському клубі «Борисфен». Звісно, спілкувався з футбольним людом особливо часто, та ще й за різних обставин. А коли команда пробилася до вищої національної ліги, клопотів примножилося. Мав я, зокрема, й такий обов`язок: готувати протоколи зі складами гравців для журналістів і почесних гостей. Ксерокс на стадіоні старенький, всі поспішають і звично хвилюються перед матчем. Того травневого вечора 2004 року поруч зі мною опинився Валерій Леонідович Зуєв, тодішній асистент тренера київського «Динамо». Намагаючись відвернути його увагу від недосконалої техніки, кажу притишеним голосом: «Ви ж тільки не забивайте нам більше чотирьох м`ячів, ради Бога!» Зуєв, поспішно виймаючи аркуш із ксерокса, поблажливо кинув через плече: «Така ваша доля, борисфенівці»… Того вечора Бориспіль гуляв до ранку — «Борисфен» обіграв «Динамо» з рахунком 2:0!