Футбол переборов математику : Київщина футбольна

Футбол переборов математику

08.07.2016 Київщина футбольна

Андрій Володимирович ДЕРКАЧ (28.05.1985, Бориспіль). Перший тренер — М.О.Литовчак. Команди: «Борисфен» (Бориспіль), «Шахтар» (Донецьк), «Дніпро» (Черкаси), «Волинь» (Луцьк), «Закарпаття» (Ужгород), «Прикарпаття» (Івано-Франківськ), «Геліос» (Харків), «Зімбру» Молдова, ФК «Полтава», «Машал» (Узбекистан), «Кизилкум» (Узбекистан). Виступав за молодіжну та юніорську збірні країни.

Футбол переборов математику Батьки Андрія працювали інженерами, точні науки були основою їхніх знань та професії. Син також мав схильність до математики. Але дозвілля волів проводити на вулиці, в сумнівних компаніях розбишак. Мама, Жанна Іванівна, спробувала покласти цьому край, і відвела хлопця-третьокласника до футбольного спецкласу в Щасливому. А коли зрозуміла, що футбол для сина став основним захопленням у житті, схаменулася, проте було пізно. Андрій Деркач якийсь час навчався паралельно в обох ліцеях — математичному та спортивному, однак невзабарі зробив остаточний вибір на користь народної гри. Хоча й про цивільну професію подбав, подавшись за вищою освітою та фахом економіста до Національного авіаційного університету.

Найважче йому було переходити від юнацького футболу до лігового: різниця в швидкостях руху та мислення виявилася вражаючою. Проте й вона нездоланною прірвою не стала, бо мав тренерів і справді фахових та людяних. З найпершим, легендарним Миколою Олексійовичем Литовчаком, вони часто, сміючись, згадували найкумедніший епізод у футбольній історії Деркача. Хлопець був найвищим у групі, тому й опинився між стійками на останньому рубежі. Так і відіграв цілий тайм, якого, однак, вистачило наставникові, аби відзначити вигідні якості новачка — швидкість і кмітливість.

Литовчак, до речі, працював з Андрієм і в друголіговому «Борисфені-2». А найулюбленішим партнером юнака став там Андрій Аненков, який встиг пограти і в київському «Динамо» за союзних часів. Однак першої національної ліги вихованець бориспільського футболу хіба що спробував: йому не виповнилося і дев`ятнадцяти, коли хавбека Деркача задіяв у головному вітчизняному турнірі Олександр Дмитрович Рябоконь. Шкода, що «Борисфен» доволі швидко залишився без опіки та підтримки можновладців, і з командою поступово розпрощалися найкращі. Пішов Рябоконь, перебралися в інші міста Смалько, брати Стояни, Козир, Наконечний…

А потім і Деркач поспішив у пошуках кращої долі на Донбас. Однак передувала його гучному переїзду подія воістину з низки небуденних. 13 березня 2005 року борисфенівці, омолоджені та награні в антракті чемпіонату новим наставником Степаном Олексійовичем Матвіївим, зчинили справжнісінький фурор у Донецьку, перегравши напакованого по зав`язку дорогими легіонерами тамтешнього «Металурга», серед яких виокремлювався майбутній переможець Ліги чемпіонів УЄФА камерунець Яя Туре. Донбаські медіа були в щирому захваті від ігрової постави аутсайдера і визнали Матвіїва найкращим тренером місяця, а невдовзі й «Металург» запросив молодого фахівця до свого тренерського штабу. Тим часом іменитий Мірча Луческу, вручаючи колезі з «Борисфена» спеціальний приз, висловив бажання «Шахтаря» придбати кількох юнаків з бориспільської команди, зокрема й головного творця сенсаційної перемоги, автора двох забитих м`ячів Андрія Деркача.

Запрошення вітчизняного гранда голову двадцятирічному футболістові не запаморочило. Він сумлінно працював, прагнучи пробитися до гурту клубних титулярів, але «Шахтар» уже безповоротно зробив ставку на заморських майстрів і жодного шансу своїм талантам не надав. Найприкріше, що молодь взагалі не допускалася до занять основної команди і тренери головного «Шахтаря» також, як правило, за нею не спостерігали.

Зоставшись без ігрової перспективи, хлопці знітилися і «розчинилися» в загальній масі. А подавшись в орендні мандри, взагалі розчарувалися в своєму спортивному та життєвому виборі. Тим паче, що вибратись із горезвісної «золотої клітки» без істотних втрат і справді важко. Подальша кар`єра Деркача стала хрестоматійною ілюстрацією до злободенної теми про загублені таланти. Надалі, немов у калейдоскопі, змінювалися міста і клуби, опускаючи фахову планку все нижче і нижче. Либонь, яскравий спалах борисфенівського походження так і залишиться його головним і єдиним незабутнім ігровим надбанням. А що далі — кар`єра тренера чи економіста — засвідчить лише час. В одному не доводиться сумніватися: Андрій Деркач, як і раніше, спроможний круто повернути свій життєвий шлях…